Біль, суцільний і важкий, влаштувався десь усередині грудей. Не можу дочекатися, доки Кеті піде з дому.
Я збираюся побачитися з Джейсоном.
Увесь день залишалася у власній спальні, очікувала, доки Кеті піде, щоб мати змогу купити випити. А вона все не йшла. Залишилася непохитно сидіти у вітальні: «Трохи надолужу справи». Ближче до вечора мені більше несила терпіти ув’язнення та нудьгу, тож я кажу їй, що вирушаю на прогулянку. Прямую до «Снопа пшениці» – великого паба саме поблизу Гай-стрит – і ковтаю три великих келихи вина. Ще дві склянки віскі «Джек Деніелс». Потім рушила до вокзалу, купила кілька бляшанок джину з тоніком та сіла в потяг.
Я планую побачитися з Джейсоном.
Я не збираюся навідуватися до них, не збираюся завітати та постукати у двері. Нічого подібного. Нічого божевільного. Я хочу лише проїхатися повз його будинок потягом. Більше не маю чим зайнятися, додому повертатися не хочу. Бажаю тільки його побачити. Хочу їх обох побачити.
Не надто слушна думка. Я розумію, що думка не надто слушна.
Але що в цьому поганого?
Поїду до Юстона, а потім цим самим потягом повернуся додому. (Мені подобаються потяги, і що в цьому поганого? Потяги – це чудово.)
Раніше, коли я ще жила власним життям, мріяла про те, що ми з Томом вирушимо у романтичні подорожі потягом. (На нашу п’яту річницю мріяла подорожувати лінією Берджен, а на сорокову – подорожуватимемо Японією у блакитному потягу.)
Заждіть, зараз будемо проїжджати повз їхню оселю.
Яскраво світить сонце, але я бачу погано. (Перед очима двоїться. Заплющую одне око. Ліпше.)
Ось вони! Чи то він? Вони стоять на веранді. Чи це вони? Чи це Джейсон? Невже це Джесс?
Маю наблизитися, нічого не бачу. Хочу до них наблизитися.
Не поїду до Юстона, зійду у Вітні. (Не слід мені виходити у Вітні, надто небезпечно. А якщо мене побачать Том з Анною?)
Я маю намір зійти у Вітні.
Не надто слушна думка.
Насправді погана думка.
Навпроти мене в потягу сидить чоловік, його рудувате волосся змінює колір на імбирний. Він посміхається до мене. Я хочу щось сказати йому, але слова продовжують зникати, випаровуються з язика до того, як в мене з’являється шанс їх промовити. Я відчуваю їх на смак, але не можу сказати, чи то вони солодкі, чи то кислі.
Він мені посміхається або глузує? Не знаю.
Неділя, 14 липня 2013 року
Серцебиття віддається в горлі – голосне та незручне. У роті посушливо, боляче ковтати. Я повертаюся на бік, обличчям до вікна. Фіранки запнуті, але навіть світло, що проникає крізь них, б’є в очі. Підношу руку до обличчя; притискаю пальці до повік, намагаючись стерти цей біль. Нігті чомусь брудні.
Щось негаразд. На мить відчуваю, немов палаю, немов ліжко зникло з-під мого тіла. Минула ніч. Щось відбулося минулої ночі. Поривчасто набираю повітря в легені, сідаю, надто поспішно, серце калатає, у голові тенькає.
Очікую, поки повернеться