Чому ж він тоді не пішов?
І тут, народе, мої грамотні прикидки закінчуються. Відтепер починаються взяті зі стелі здогади, і що далі, то дикішими вони ставатимуть. Є ймовірність, що сам лаз був засмічений, і його довелося розчищати. Але це не могло забрати весь час. То чому ж тоді?
Я думаю, що Енді злякався.
Я вам, як міг, пояснив, що то таке – бути казенною людиною. Попервах ці чотири стіни нестерпні, потім ти сяк-так до них призвичаюєшся, потім їх приймаєш… а потім, коли твоє тіло, розум і душа пристосовуються до життя в тісних масштабах, починаєш їх любити. Тобі кажуть, коли їсти, коли можна писати листи, коли тобі дозволено курити. Якщо ти працюєш у пральні чи в номерній майстерні, тобі щогодини надають п’ять хвилин, коли ти можеш сходити в туалет. Тридцять п’ять років я ходив на двадцять п’ятій хвилині кожної години, і через тридцять п’ять років потребу помочитися чи погидити відчував винятково о цій порі: на двадцять п’ятій хвилині кожної години. І якщо з якоїсь причини я цього не зроблю, то поклик минає на тридцятій хвилині, а на двадцять п’ятій наступної години знову виникає.
Я думаю, Енді міг боротися з тим тигром – з тим казенним синдромом, – а ще в нього в душі громадилися страхи, що всі ці зусилля можуть виявитися марними.
Скільки ночей він мусив пролежати без сну під своїм плакатом, мізкуючи про ту каналізаційну трубу, знаючи, що в нього є лише один шанс, іншого не буде ніколи? Зі схем він дізнався діаметр тої труби, але чого схема не могла сказати, то це як йому буде всередині – чи зможе він дихати, не задихаючись, чи будуть щури досить великими й злющими, щоб напасти на нього, а не втекти… і схема точно не могла повідомити, що він знайде в кінці труби, коли (і якщо) туди дістанеться. Це ще смішніший анекдот, ніж із УДЗ: уявіть – Енді розбиває каналізаційну трубу, проповзає п’ять сотень ярдів задушливої темряви, у якій тхне лайном, і натикається на товсту залізну сітку-екран, якою перекрито протилежний кінець труби. Ха, ха, дуже смішно.
Напевно, отакі думки мордували йому душу. І якщо ця малоймовірна нагода все-таки йому випаде й вибратися вдасться, то чи зможе він потім роздобути цивільний одяг і непоміченим забратися подалі від околиць тюрми? А до всього – уявіть, що він виліз із труби, вибрався з Шоушенку до того, як здійняли тривогу, дійшов до Бакстона, перевертає потрібний камінь… а під ним – нічого нема? Не обов’язково це мусить бути щось видовищне: наприклад, прийти на потрібне поле й побачити, що на тому місці звели багатоповерхівку з квартирами або що на ньому розкинувся паркувальний майданчик супермаркета? Могло бути й так, що якийсь малий, якому подобалися камінці, помітив той шматок вулканічного скла, перевернув його, побачив ключ від банківської скриньки й забрав його разом із каменюкою додому – як сувеніри. Може, мисливець у листопаді перевернув камінь ногою, залишив ключ лежати просто неба, і його потягла до себе в дупло білка чи сорока, із любові до всього яскравого й блискучого. Може, одного року сталася повінь, зруйнувала стіну, змила ключ. Може – що