– Я тут, Елізабет! – гукнув він і підхопився.
Вона обернулась. Але помітила його не зразу. Її темна постать чітко вирізнялася на тлі вогню, лише волосся світилося.
– Я тут, – гукнув він ще раз і помахав рукою.
Вона підбігла до нього:
– Це ти?! Слава Богу!
Він міцно обняв її.
– Я не зміг прийти на фабрику, щоб зустріти тебе. Я мусив стерегти речі.
– Я подумала, що з тобою щось сталося.
– Що зі мною могло статися?
Вона важко дихала в нього на грудях.
– Прокляття, а я про це й не подумав, – мовив він приголомшено. – Я боявся тільки за тебе.
Вона підвела очі.
– Що тут таке?
– Будинок почав горіти з даху.
– А як ти? Я боялася за тебе.
– А я за тебе. Сідай. Відпочинь.
Вона все ще важко дихала. Гребер побачив на тротуарі відро води, а поруч чашку. Він підійшов, набрав води й подав Елізабет.
– Випий трохи.
– Гей, ви! Це наша вода, – гукнула якась жінка.
– А наша чашка, – додав хлопчак років дванадцяти в ластовинні.
– Пий, – сказав Гребер Елізабет і обернувся. – А як щодо повітря? Воно теж ваше?
– Віддай їм їхню воду й чашку, – сказала Елізабет. – Або вилий відро їм на голови, так буде ще краще.
Гребер підніс чашку їй до рота.
– Ні. Випий. Ти бігла?
– Так, усю дорогу.
Гребер вернувся до відра. Жінка, яка кричала на нього, була з сім’ї, що сиділа біля кухонного столу. Він удруге зачерпнув з відра повну чашку, випив її і поставив на місце. Ніхто не промовив жодного слова, але коли Гребер відійшов, хлопчак підбіг до відра, схопив чашку й поставив її на стіл.
– Свині! – гукнув двірник до людей за столом.
Він позіхнув і знов ліг спати. Дах на першому будинку провалився.
– Тут речі, які я спакував для тебе, – сказав Гребер. – Майже весь твій одяг. І батькова фотографія. Постіль теж. Я можу спробувати винести меблі. Ще не пізно.
– Не треба. Хай горять.
– Чому? Ще є можливість.
– Нехай горять. Тоді всьому настане кінець. Це справедливо.
– Чому настане кінець?
– Минулому. Воно нам ні до чого. Воно нас лише обтяжуватиме. Навіть те, що було в ньому добре. Ми повинні починати спочатку. Усе інше себе не виправдало. Для нас вороття немає.
– Ти могла б продати меблі.
– Тут? – Елізабет озирнулася. – Не можна ж влаштовувати серед вулиці аукціон. Ти лише поглянь! Тут надто багато меблів і надто мало квартир. І так буде ще довго.
Знов почався дощ. Важкі, теплі краплі падали додолу. Фрау Лізер розкрила парасольку. Жінка, яка врятувала новий капелюшок із квітами й задля зручності одягла його, тепер скинула його і сховала під сукню. Двірник знову прокинувся і чхнув. Гітлер на картині фрау Лізер тепер, здавалося, плакав.
Гребер