– Мені не треба було йти туди, – промовила Елізабет. – Я розумію.
– Дарма. Така вже людина. Не встигне спекатися однієї небезпеки, як наражає себе на другу.
Елізабет кивнула.
– Ти врятував нас цією брошкою. І Гільдебрандтом. Ти справді великий брехун.
– Це єдине, – сказав Гребер, – чого ми добре навчилися за останні десять років. А тепер ходімо додому. Я маю цілковите, підтверджене документом право жити в твоїй квартирі. Я втратив місце в казармі, а сьогодні пішов від Альфонса. Тепер я хочу нарешті додому. Я хочу з насолодою лежати в постелі, тоді як ти завтра вранці поспішатимеш на роботу, щоб заробити на хліб для сім’ї.
– Я завтра не йду на фабрику. У мене дводенна відпустка.
– І про це ти кажеш мені аж тепер?
– Я мала намір сказати завтра вранці.
Гребер замотав головою.
– Тільки без сюрпризів! У нас для цього мало часу. Ми повинні використовувати кожну хвилину для щастя. І почнемо це негайно. У нас є що-небудь на сніданок? Чи знов зайти до Альфонса?
– Ні, не треба.
– Гаразд. Влаштуємо бучний сніданок. Якщо хочеш, навіть з Гогенфридберзьким маршем. А коли до нас вдереться сповнена моралізаторського запалу фрау Лізер, ми тицьнемо цій розчарованій донощиці під ніс наші свідоцтва про одруження. Ти уявляєш, як вона вирячить очі, коли побачить прізвище нашого свідка-есесівця!
Елізабет засміялася.
– А може, вона й не зчинятиме ґвалту. Позавчора, передаючи мені фунт цукру, який ти залишив, вона раптом сказала, що ти дуже порядна людина. Одному Господу відомо, чому вона так несподівано змінила свою думку! Ти цього не знаєш?
– Не маю жодного уявлення. Очевидно, її підкупили. Це друге, чого ми добре навчилися за останні десять років.
Бомбардування розпочалося опівдні. Видався похмурий і теплий весняний день, коли на ще вологій землі проростає трава. Хмари висіли низько, і полум’я вибухів сягало аж до них, так наче земля намагалася спопелити невидимого ворога його ж власною зброєю.
Була обідня перерва, пора жвавого вуличного руху. Черговий протиповітряної оборони вказав Греберові дорогу до найближчого бомбосховища. Спочатку Гребер гадав, що все обійдеться тривогою, але, почувши перші вибухи, почав пробиратися через людський натовп до виходу. Тієї миті, коли двері ще раз відчинилися і вбігло кілька чоловік, він вискочив надвір.
– Назад! – закричав черговий протиповітряної оборони, що стояв на вулиці. – Ніхто не має права залишатись на вулиці! Тільки чергові!
– Я теж черговий!
Гребер подався у напрямку фабрики. Він не знав, чи вдасться йому зустріти Елізабет, але розумів, що під час нальотів фабрика була головною мішенню, і хотів принаймні спробувати забрати дружину.
Він повернув за ріг. Перед його очима один із будинків у кінці вулиці повільно піднявся в повітря. Потім розпався на шматки, які в загальному гуркоті безгучно полетіли на землю. Він лежав у канаві, затуливши руками вуха. Наступна