Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Еріх Марія Ремарк
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 1941
isbn: 978-966-14-9578-3, 978-966-14-9125-9, 978-3-462-02687-0, 978-966-14-9575-2, 978-966-14-9579-0, 978-966-14-9577-6
Скачать книгу
Ернст Гребер.

      Тепер і він пригадав її. Вона була тоді худенькою дівчинкою з великими очима й пишним волоссям. Мати її рано померла, і дівчині довелося переїхати до рідних в інше місто.

      – Боже мій, Елізабет! – вигукнув він. – А я тебе не впізнав.

      – Минуло ж, мабуть, сім чи й вісім років відтоді, як ми бачились востаннє. Ти дуже змінився.

      – Ти також.

      Вони стояли одне навпроти одного.

      – Що тут, власне, сталося? – запитав Гребер. – Тебе охороняють, наче генерала.

      Елізабет Крузе усміхнулася коротко й гірко.

      – Не як генерала, а як полонену.

      – Що? Чому раптом? Хіба твій батько…

      Вона поквапно зробила застережливий жест.

      – Зажди! – шепнула самими губами й пройшла повз нього до столу, на якому стояв грамофон. Поставила платівку. Залунав Гогенфридберзький марш.

      – Ось так, – сказала вона. – Тепер можеш говорити далі.

      Гребер дивився на неї, нічого не розуміючи.

      Бетхер, очевидно, таки мав рацію, коли говорив, що майже кожен у цьому місті божевільний.

      – Що це означає? – спитав він. – Зупини нарешті грамофон! Мені остогидли марші. Скажи краще, що тут діється. Чому це ти полонена?

      Елізабет підійшла до нього.

      – Жінка підслуховує під дверима. Вона донощиця. Тому я й завела грамофон. – Дівчина стояла перед ним, і раптом він почув її гарячий подих. – Що з моїм батьком? Ти що-небудь про нього знаєш?

      – Я? Нічого. Я лише хотів у нього дещо спитати. А що з ним?

      – То ти нічого не знаєш?

      – Ні. Я хотів у нього спитати, чи не знає він адреси моєї матері. Мої батьки пропали безвісти.

      – І все?

      Гребер здивовано глянув на Елізабет.

      – З мене цілком досить і цього, – відповів нарешті.

      Напруження на її обличчі зникло.

      – Твоя правда, – промовила вона стомлено. – А я думала, ти приніс якусь звістку від батька.

      – А що з ним?

      – Він у концтаборі. Уже чотири місяці. Хтось доніс на нього. Коли ти сказав, що прийшов щось спитати, я подумала: ти приніс від нього звістку.

      – Я б тобі відразу про це сказав.

      Елізабет похитала головою.

      – Ні. Якби ти щось дізнався таємно, ти мусив би поводитися з обережністю.

      «Обережність, – подумав Гребер. – Цілий день я тільки й чую це слово». Гогенфридберзький марш настирливо гримів далі.

      – Може, ми його все ж таки зупинимо? – запропонував Гребер.

      – Так. А для тебе буде краще, якщо ти звідси підеш. Я ж тобі казала, які в нас справи.

      – Я не донощик, – розсердився Гребер. – Що то за жінка? Це вона донесла на батька?

      Елізабет зняла з платівки голку, але грамофон не вимикала. Диск безшумно обертався далі. Тишу порушило завивання сирени.

      – Тривога! – прошепотіла дівчина. – Знову тривога!

      Хтось загрюкав у двері.

      – Вимкніть світло! Усе це через вас. Завжди у вас море світла!

      Гребер відчинив двері.

      – Що – через нас?

      Жінка була