Причина його перебування там досі йому мало зрозуміла; можливо, батьків збила з пантелику його поведінка, що відрізнялася від їхньої, бо він був то надто сором’язливим, то надто зухвалим, а можливо, його бажання стати «митцем», бо мистецтво в його родині сприймали як найпереконливіший спосіб жити маргіналом і померти в убозтві.
Коли Коельйо про це згадував, – досить-таки рідко, так би мовити, мимохідь, – він вважав божевільним того лікаря, який вирішив помістити його в притулок без будь-якої конкретної причини (як то буває в кожній родині, існує тенденція скласти провину на інших і категорично стверджувати, що батьки не знали, що вони роблять, коли ухвалювали таке сумнівне рішення).
Пауло засміявся, коли довідався про дивного листа до редакції журналу, якого залишила Вероніка, обурена, що такий важливий французький часопис не знає навіть, де розташована Словенія.
– Ніхто не вкорочує собі віку з такої причини.
– Хай там як, а лист Вероніки не дав би ніякого результату, – з почуттям глибокого розчарування зауважила Вероніка-подруга. – Лише вчора, коли я реєструвалася в готелі, там вирішили, що Словенія – місто в Німеччині.
Це дуже знайома історія, подумав він, бо хіба мало чужоземців вважають аргентинське місто Буенос-Айрес столицею Бразилії?
Але крім того факту, що він жив у країні, яка заохочувала чужоземців нахваляти красу її столиці (розташованої в сусідній державі), Пауло Коельйо мав із Веронікою ще одну спільну пригоду у своїй біографії (про яку ми вже тут писали, але не буде зайвим нагадати про неї); його також свого часу відправляли в санаторій для душевнохворих, «звідки тобі не варто було виходити», як зауважила одного разу його перша дружина.
Але він звідти вийшов. І коли покинув лікувальний заклад лікаря Ейраса востаннє, сповнений рішучості ніколи туди не повертатися, то дав собі дві обіцянки: а) заприсягся, що напише про це книжку; б) поклявся зачекати, доки його батьки помруть, перш ніж він заговорить про це публічно, бо не хотів завдавати їм болю, адже вони й без того протягом багатьох років звинувачували себе за те, що так учинили.
Його мати померла дев’яносто третього. Але батько, якому в дев’яносто сьомому виповнилося вісімдесят чотири, попри те що мав легеневу емфізему, хоч ніколи не курив, попри те, що годувався холодною їжею, бо не міг знайти собі служницю, яка терпіла б його примхи, був живий і не втратив ані розуму, ані здоров’я.
Тому, вислухавши історію Вероніки, Пауло Коельйо знайшов спосіб поговорити на цю тему, не порушуючи своєї обіцянки. Хоч він ніколи не думав накласти на себе руки, він дуже добре знав, яка атмосфера панує в такому притулку: методи лікування, стосунки між лікарями й пацієнтами, певні переваги й гнітючі умови перебування.
Тож дозвольмо Пауло Коельйо та Вероніці-подрузі назавжди покинути цю книжку й продовжмо нашу історію.
Вероніка не знала, як довго вона проспала. Пригадувала, що в певну мить