Чи зможе вона до кінця дослухати музику, яка долинала з майдану? Це був би непоганий спогад про життя: вечір, мелодія, що навіюватиме спогади про цю сторону світу, затишна кімната; гарний і сповнений життя хлопець, який проминав її вікно, вирішив зупинитися й дивився на неї. Оскільки вона зрозуміла, що ліки вже почали діяти, то він був останньою людиною, яку вона бачила.
Він усміхнувся. Вона повернула йому усмішку – їй не було чого втрачати. Він махнув їй рукою; вона вдала, ніби дивиться на щось інше, зрештою, хлопець продовжив свій шлях, навіки забувши обличчя у вікні.
Але Вероніка була щаслива усвідомлювати, що її знову хтось зажадав. Вона наклала на себе руки не через брак любові. Не тому, що її родина ставилася до неї погано, не через проблеми з грішми, не через невиліковну хворобу.
Вероніка вирішила померти цього чудового вечора в Любляні під музику болівійських музик, що долинала з майдану, з молодиком, який проминав її вікно, й була щаслива, що її очі досі бачать, а вуха чують. Ще більше задоволена тим, що їй не доведеться бачити й чути ці самі речі ще протягом тридцяти, сорока або п’ятдесяти років – коли вони втратять усю свою оригінальність та перетворяться на трагедію життя, в якому все повторюється, і наступний день ніколи не відрізнятиметься від дня попереднього.
У шлунку закрутило, і їй стало дуже зле. «Дурна я – подумала, що надмірна доза заспокійливих пігулок примусить мене негайно заснути». Але натомість вона відчувала дивне гудіння у вухах і нудоту.
«Якщо я виблюю, то не помру».
Вона вирішила не зважати на кольки, намагалася зосередити всю увагу на ночі, яка ставала дедалі чорнішою, на болівійцях, на людях, що замикали свої домівки й виходили на свіже повітря. Гудіння у вухах ставало дедалі гострішим і – вперше відтоді, як ковтнула пігулки – Вероніка відчула страх, моторошний страх перед невідомістю.
Але він тривав недовго, бо вона відразу знепритомніла.
Коли Вероніка розплющила очі, то не подумала: «Я, мабуть, уже на небі». Небо ніколи не користувалося люмінесцентною лампою, щоб освітлювати все довкола, а біль, який вона відчула через секунду, був типовим земним болем. О, цей земний біль – він унікальний, і його не сплутаєш із жодним іншим.
Їй захотілося зворухнутися, і біль посилився. Перед нею заблимали яскраві іскри, а проте Вероніка зрозуміла, що це не зірки в раю, вони виникли внаслідок її страждання й болю.
– Вона прийшла до тями, – почула вона жіночий голос. – Але знай, ти досі стоїш обома ногами в пеклі.
Ні, такого не може бути, цей голос її обманює. Ні, це не може бути пекло, бо їй дуже холодно, і вона звернула увагу на те, що з рота й носа в неї стримлять пластикові трубки. Одна з цих трубок, а саме та, що була запхана їй у горло, душила її, не давала дихати.
Вона хотіла витягти її з горла, але руки в неї були зв’язані.
– Я пожартувала, це не пекло, – провадив