Вона всміхнулася.
– Ви будете чудовою королевою! Справді дуже гарною королевою! І тоді я можу бути впевнена, що Едвардові нічого не загрожуватиме. Ви зможете залучити його до свого почту, правда ж? Ви будете опікуватися ним, хіба ні? Ви знаєте, що він нікому не загрожує. Ми обоє будемо вірними династії Тюдорів. Ми будемо вірними вам.
– Якщо я коли-небудь стану королевою, він буде в безпеці, – пообіцяла я їй, подумавши, скільки людських життів залежатимуть від мене, якщо Генрих шануватиме наші заручини. – Але поки що, я думаю, ви можете спокійно приїхати в Лондон із нами й будете в безпеці з моєю матір’ю. Вона знає, що робити. У неї вже є план.
Меґґі завагалася. Між її матір’ю Ізабеллою і моєю існувала давня ворожнеча, а її саму виховала дружина Ричарда Анна, що ненавиділа мою матір як смертельного ворога.
– А вона дбатиме про нас? – дуже спокійно запитала вона. – Чи ваша мати буде доброю до Тедді? Я чула, вона ворог нашої родини.
– Вона не сварилася ані з тобою, ані з Едвардом, – сказала я заспокійливим голосом. – Ви доводитеся їй небогою й небожем. Усі ми належимо до династії Йорків. Вона захищатиме вас, як захищає нас.
Меґґі заспокоїлася, бо вона довіряє мені, а я не стала їй нагадувати, що моя мати мала двох власних синів, Едварда й Ричарда, яких вона любила більше за життя; але вона не змогла вберегти їх. І ніхто не знає, де перебувають мої менші брати сьогодні.
Вестмінстерський палац, Лондон
Нас не зустрічав кортеж на в’їзді до Лондона, а коли один чи двоє підмайстрів та базарна торговка побачили нас на вузьких вулицях і криками привітали дітей Йорків, наш ескорт згуртувався тісніше, щоб довезти нас якнайскоріше до королівського Вестмінстерського палацу, де важкі дерев’яні ворота відразу зачинилися за нами. Безперечно, новий король Генрих не хоче мати суперників у серцях жителів міста, яке він називає своїм. Моя мати зустріла нас на сходах, перед великими дверима, вона чекала на нас із моїми маленькими сестрами, шестирічною Катериною й чотирирічною Бриджит, які стояли обабіч неї. Я скотилася з коня й опинилася в її обіймах, вдихнувши знайомі пахощі трояндової води з її волосся, й коли вона пригорнула мене до себе й поплескала по спині, я несподівано для себе залилася слізьми, оплакуючи втрату чоловіка, якого кохала так палко, і майбутнє, яке я хотіла прожити з ним.
– Припини, – твердо сказала мені мати й послала мене до кімнати, а сама почала вітати моїх сестер і кузин.
Вона ввійшла слідом за мною, несучи на стегні Бриджит і тримаючи Катерину за руку, а Анна й Сесилія танцювали навколо неї. Вона сміялася й здавалася набагато молодшою за свої сорок вісім. На ній був халат із темно-синьої матерії, синій шкіряний пояс охоплював її тонку талію, а її волосся ховалося під синім оксамитовим капелюшком. Діти від збудження здійняли крик, коли вона привела їх у свої приватні покої й сіла, тримаючи Бриджит на коліні.
– А тепер розкажіть мені все, – зажадала вона. – Ти й справді всю