Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».
Та й син же штука! Я вчора зострівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»
А Гонта нащо? А Залізняк? До Ґонти сама… сама писала: «Коли, – каже…»
Цитьте лишень, здається, дзвонять!
Та ні, то люде гомонять.
Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з’їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що купували – грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються – от тобі й пшик! Що там за рада? Чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава Богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.
Справді, співа щось; піду спиню.
Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.
Ото, мабудь, Волох! Не втерпів-таки старий дурень: треба, та й годі!
А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.
А що ж? То й ходімо!
Добре, ходімо.
Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.
Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Ваші господарі —
Наймити татарам,
Турецьким султанам,
В кайданах, в кайданах!
Годі ж, не журіться;
Гарно помоліться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю ніч погуляєм,
Ляхів погойдаєм,
Та так погуляєм,
Що аж пекло засміється,
Земля затрясеться,
Небо запалає…
Добре погуляєм!
Добре погуляєм! Правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!
Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.
Ну, та дарма; утни яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.
Та не голосно, щоб не почула старшина.
А що нам ваша старшина? Почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший – батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче Божий, не слухай його.
Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ще ось що: не так пани, як підпанки, або – поки сонце зійде,