Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

відвагою мистця, але й з неменшим естетичним і психологічним тактом Шевченко ввів у свою „євангелію“ епізод зустрічі Марії з безіменним апостолом, провісником приходу Месії, який стане батьком Ісуса. Ця зустріч вирішить долю не тільки Марії. І відчуття її доленосності підготовлене палким зверненням поета до своєї героїні, які ллються в тому ж річищі, що і його звернення до інших своїх героїнь-дівчат, яких він застерігає від небезпек, що чигають на їхню красу. Але тут є й інше. І надзвичайної поетичної сили слова про те незмірно велике почуття, той вогонь самозабуття, в якому народжується або гине особистість жінки; і водночас такої ж сили слова про позаособистісне значення того, що станеться. Сама ж зустріч відтворена з якоюсь лагідною урочистістю, і в ній запановує духовний настрій. Слова апостола: „Я Месію // Іду народу возвістить“ – визначають її долю. Вона згадає їх, коли народить сина, – і виховуватиме його гідним майбутньої ролі Месії. І син, у повсякденних життєвих враженнях набираючись мудрості, підтверджував її надію, її віру.

      …Через п’ятдесят років після того, як Шевченко написав „Марію“, в Росії вийшов переклад розділу „Рукопис“ з роману „Життя Ісуса“ німецького письменника Густава Френсена, колишнього пастора. В ньому Ісус – один із п’яти дітей Марії та Йосипа, який в отакому природному житті, як оце у Шевченковій Марії, через життєві враження, роздуми, спілкування з людьми і завдяки своєму люблячому серцю й великій душі осягає здатність сказати нове слово людству, вказати шлях людинолюбства – і тим стає Месією. Це дуже близьке до того олюднення Ісуса і Марії, що в Шевченка. Як і неприйняття формалізованого, бюрократизованого культу їх: „…З доброго жителя степової рівнини, із сміливого героя та його простого, правдивого життя, з дивної, чистої, дитячої віри його і самотньої, сповненої розлуки смерті – час, людська винахідливість і людське честолюбство створили мертву, казкову істоту, що сидить у височині за хмарами, виряджена в золоту парчу, і править світом. А поруч з ним, майже величніша за нього самого, сидить його мати. Його бідна, скромна мати! І навколо нього стоять у шовкових одежах з поважними, імпозантними, непорушними обличчями старі, розумні, палкі селяни, які колись-то босоніж ішли за ним піщаною дорогою“[10].

      Зовсім по-іншому, ніж у канонічних релігійних текстах, звучить у Шевченковій „євангелії“ оте постійне „пренепорочная Марія“. Звучить у його апокрифічному оповіданні так щиро і якось ніби оновлено, що й полемічності не відчуваєш. А вона є. І не тільки щодо канонічних уявлень про Пріснодіву, а й щодо звичаєвого ставлення до „покритки“ – цього вічного Шевченкового болю: тут він подвигом життя Богоматері ніби освячує материнство взагалі і „незаконне“ особливо (бо воно найстражденніше).

      Забута всіма, Шевченкова Марія „померла з голоду“.

      Напевне, так не було. Може, це своєрідна реакція поета на малу увагу євангелістів до її постаті і долі. (І в сучасних Шевченкові чи пізніших працях