Але вкрай цікаве для мене ваше наступне запитання: яким способом можна з’ясувати обидві тенденції, що зіткнулися між собою? Ви, певне, й не здогадуєтесь, яке це важливе запитання. І, мабуть, погодитесь, що одну з двох тенденцій – порушену – можна з’ясувати без ніякого сумніву: особа, яка скоїла ту або ту хибну дію, знає про порушену тенденцію і визнає її. Привід для сумнівів і вагань може становити тільки друга, порушувальна тенденція. Що ж, ми вже чули, і ви, сподіваюся, ще не забули, що в певній низці випадків ця друга тенденція також зрозуміла. Вона виявляється в ефекті, створенім мовною похибкою, якщо тільки ми зважимось і дозволимо тому ефектові промовляти від власного імені. Голова схибив словом і висловив протилежне, – таж ясно, що він хотів відкрити засідання, але не менш ясно, що він прагнув закрити його. Це так ясно, що більш нічого пояснювати не треба. Але як можна в інших випадках, коли порушувальна тенденція тільки перекручує первісну, не виявляючись цілком, розпізнати її за тим перекрученням?
У першому ряду випадків дуже простим і надійним способом, а саме тим, що з його допомогою ми з’ясовуємо й порушену тенденцію. Про неї безпосередньо сповіщає сам промовець: схибивши словом, він зразу ж відновлює первісне слово, яке задумав. «Це, мабуть, трунатиме… триватиме ще один місяць». Тут-таки можна дізнатися від нього й про порушувальну тенденцію. Ми запитуємо: «Гаразд, а чого ви спершу сказали “трунатиме”?» Він відповість: «Я мав на увазі, що вже треба готувати труну». А в другому випадку, коли промовець схибив словом і сказав «гидомі», він теж сповістить вам, що спершу намірявся сказати: «Це гидота», але потім стримався і пом’якшив вислів. З’ясувати порушувальну тенденцію тут не менш легко, ніж порушену. Я зумисне подавав приклади, що їх не описували й не пояснювали ані я, ані жоден з моїх прихильників. І все ж в обох випадках знадобилося певне втручання, щоб уможливити тлумачення. Слід було розпитувати мовця, чому він помилився словом саме так, як він пояснює свою похибку. Інакше він, певне, проминув би похибку, не намагаючись прояснити її. Та, коли запитати його, він пояснює похибку першим, що спало йому на думку. І тепер ми бачимо, що оце невелике втручання та його успіх – це вже психоаналіз, а водночас модель кожного психоаналітичного дослідження, яке ми проведемо в майбутньому.
Чи не занадто я помисливий, припускаючи, мовляв, тільки-но перед вами постає психоаналіз, у вас одразу народжується опір проти нього? Чи не кортить вам закинути мені, що, розпитуючи людину, яка схибила словом, її пояснення не можна вважати за безперечні? Звичайно, він намагатиметься, гадаєте ви, виконати вимогу і пояснити мовну похибку, але бовкне при цьому перше-ліпше, що спаде йому на