Усі знали, що він жонатий; один він не признавав, бо такий п’яний вінчався, що й світу не бачив. До того і жінка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий – він був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу – де те і завзяття візьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
От і тепер. Чи давно він сидів у кухні на лаві самотою, звісивши на груди свою понуру голову? Його ніхто не прохав випити-закусити, він нікому нічого не казав. Христя, стоячи коло печі і позираючи на його, думала: чого сей чоловік сидить сам собі, не їсть, не п’є і ніхто його не припрохує?
Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
– Тимофію! А ти чого сидиш тут, понурився, не п’єш, не їси? – і, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофій уже другим чоловіком: вирівнявся-випрямився, очі грають, брови так і ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя ніяк не здержалася, щоб не засміятися.
– Ти чого регочеш? Ти хто така? – присікався він до Христі, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не сміятися, та ніяк не здержиться.
– Та се… – почав товстий крамар, ледве язика у роті повертаючи, – дівчина!
– А коли дівчина, то чому заміж не йдеш? – питає Тимофій.
– Та вона б, може, і теє… та, бач, не трапляється жениха.
– Ху! – хукнув Тимофій. – Якого тобі жениха треба?
– Сватай, Тимофію, – хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.
– А що? Хіба не підеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! – скрикнув він, тупнувши ногою, як півень, і моргнув усом так, що усі аж за животи вхопилися.
Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно. Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг, Тимофій за нею.
– Серденько! – скрикнув він тонко та голосно і аж підскочив.
– Чого ви пристали до мене? Гетьте! – образливо одказала Христя.
– Панікадило душі моєї! – гукнув він удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.
Люди так і покотилися зо сміху, а Тимофій стоїть перед Христею, б’є себе в груди та вичитує.
– Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об’ятія! – І, розставивши руки, уже намірявся був обхопити Христю.
– Тимофію! Що се ти? – роздався ззаду його голос.
Тимофій озирався і руки опустив, перед ним стояв батюшка.
– Зовсім засоромив дівчину, – сказав отець Миколай, зирнувши