Тіло її тремтіло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам’яті. Господи! Що се за сон? Що він віщує? Вона знала, що коли собака сниться – то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.
Вона похвалилася Христі й Одарці.
– То вам од усяких клопотів та й сни такі сняться, – заспокоювала Одарка.
Та Пріська не заспокоїлась. Той сон так і стоїть перед нею як живий: вона його ніяк не забуде…
Минув тиждень. Була Вербна неділя[19]. День обіця бути погожий: на небі ні хмарочки, ні плямочки – чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє і гріє, у повітрі тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить поміж талим снігом.
– Ну, вже ж, мамо, сьогодні зарані упораюся, зарані пообідаємо, та піду хоч раз погуляю. Я ще сії весни і не гуляла, – каже зранку Христя.
Пріська не перечила: хай піде, хай погуляє! Тільки що з церкви вийшли, зразу вони і сіли обідати. Ще і обіду не дообідали, як чує Пріська – щось шамотить у сінях.
– Кого ж то Бог несе? – спитала вона, кладучи ложку. У хату уступив соцький Карпенко. Привітався, з неділею поздоровив.
– Спасибі, – одказує Пріська, а в самої серце так і затіпалося. «Чого се?.. Видно, щось таке…»
– А що скажете? – допитується.
– До вас. За вами, – одказує Карпенко.
– Чого се?
– Не знаю. Старшина звелів: «Піди, – каже, – скажи, щоб прийшла у волость».
– Що ж там у волості вашій?
– Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся.
Чудно Прісьці і страшно. Вона нікого не позивала, і на неї, здається, нікому пеняти, а в суд кажуть. Хіба Грицько що підстроїв?
І не дообідала – пішла. Їй так важко, так гірко. Серце так непокійно б’ється… Наче на муку або за лихом яким іде вона – так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. А серце так і токоче… чує, чує лихо…
Насилу додибала.
Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі.
– Привів, – довів Карпенко старшині.
– Де вона?
Пріська виступила вперед.
– Ось на тебе жаліється Загнибіда, – каже старшина.
– Який Загнибіда?
– Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Він тепер у городі живе.
– Пам’ятаю.
– Пам’ятаєш? Так от він і жаліється, що ти досі йому своєї дочки не доставила.
– Якої дочки? З якої речі? – гнівно відказала Пріська.
– Ти ж найняла її, чи що.
– Коли? Та я його літ десять, як і в вічі бачила.
– Не так трохи, – умішався писар.
– Та