– Атож, – Кривоніс сміливо відповів поглядом на погляд.
Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився і повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях.
– Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив він. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немає війська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз і назавжди: ще раз ти ослухаєшся мого наказу, будемо судити за законом та звичаєм. А потрібно стане, голову зітну, на старі заслуги і дружбу нашу не зглянувшись! Тугай-бей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, моє слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повірить слову володаря, котрого сміють ослухатися його власні полковники? Ми ще не побудували нічого, аби руйнувати його заколотами. Маю надію, в майбутньому ми зрозуміємо один одного?
Кривоніс повільно опустив погляд і зітхнув.
– Пробач, Богдане, не втримався.
– На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дівку за стегно впіймає. Ніколи до цієї розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобі сказав.
– Довіку…
– Добре, – Хмельницький одразу ж змінив тон і запитав майже легковажно: – Тепер, маю надію, Тугай-бей не буде нагадувати про платню за минулу битву?
– Більше ніж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.
– Його щастя. А лядські рейментарі?
– Майже всі в полоні.
Хмельницький знову замислився.
– От що, я напишу мурзі листа. Нехай передасть мені Стефана Потоцького. Негоже синові коронного гетьмана в бусурманській неволі томитися.
Кривоніс відкашлявся. Щось в його вигляді насторожило Богдана.
– Доказуй.
– Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як і сказати… При смерті гетьманич.
Хмельницький люто зиркнув на полковника і, не сказавши більше жодного слова, стрімким кроком вийшов із шатра.
Стефан Потоцький, блідий і змарнілий, лежав на попоні під навісом шпиталю полку Максима Кривоноса. На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклої крові. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з білого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця.
– Ну як він? – запитав стиха, коли той наблизився.
– Не буде з нього, мабуть, нічого. Голову порубано, нога в трьох місцях переламана, а головне – куля у грудях. Глибоко. Марить.
Раптом Потоцький підвів голову і уважно подивився на Хмельницького.
– Ти?! – збуджено прохрипів він. – Це ти, гетьмане Хмельницький?
– Я, – Хмельницький наблизився.
У мерехтливому світлі багаття і кількох смолоскипів обличчя козацького гетьмана здалося молодому Потоцькому злим та насмішкуватим. Він задихав частіше і гаряче зашепотів:
– Ми билися до останнього, і ти ніколи не зможеш сказати, що я був боягузом!
Та Хмельницький і не думав кепкувати. Смерть – не привід для кепкувань. Навіть смерть ворога.
– Я ніколи