Іван Богун. У 2 тт. Том 2. Ю. В. Сорока. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Ю. В. Сорока
Издательство: Фолио
Серия: Історія України в романах
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 2010
isbn: 978-966-03-5006-9,978-966-03-5007-6
Скачать книгу
звузились.

      – Атож, – Кривоніс сміливо відповів поглядом на погляд.

      Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився і повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях.

      – Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив він. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немає війська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз і назавжди: ще раз ти ослухаєшся мого наказу, будемо судити за законом та звичаєм. А потрібно стане, голову зітну, на старі заслуги і дружбу нашу не зглянувшись! Тугай-бей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, моє слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повірить слову володаря, котрого сміють ослухатися його власні полковники? Ми ще не побудували нічого, аби руйнувати його заколотами. Маю надію, в майбутньому ми зрозуміємо один одного?

      Кривоніс повільно опустив погляд і зітхнув.

      – Пробач, Богдане, не втримався.

      – На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дівку за стегно впіймає. Ніколи до цієї розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобі сказав.

      – Довіку…

      – Добре, – Хмельницький одразу ж змінив тон і запитав майже легковажно: – Тепер, маю надію, Тугай-бей не буде нагадувати про платню за минулу битву?

      – Більше ніж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.

      – Його щастя. А лядські рейментарі?

      – Майже всі в полоні.

      Хмельницький знову замислився.

      – От що, я напишу мурзі листа. Нехай передасть мені Стефана Потоцького. Негоже синові коронного гетьмана в бусурманській неволі томитися.

      Кривоніс відкашлявся. Щось в його вигляді насторожило Богдана.

      – Доказуй.

      – Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як і сказати… При смерті гетьманич.

      Хмельницький люто зиркнув на полковника і, не сказавши більше жодного слова, стрімким кроком вийшов із шатра.

      Стефан Потоцький, блідий і змарнілий, лежав на попоні під навісом шпиталю полку Максима Кривоноса. На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклої крові. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з білого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця.

      – Ну як він? – запитав стиха, коли той наблизився.

      – Не буде з нього, мабуть, нічого. Голову порубано, нога в трьох місцях переламана, а головне – куля у грудях. Глибоко. Марить.

      Раптом Потоцький підвів голову і уважно подивився на Хмельницького.

      – Ти?! – збуджено прохрипів він. – Це ти, гетьмане Хмельницький?

      – Я, – Хмельницький наблизився.

      У мерехтливому світлі багаття і кількох смолоскипів обличчя козацького гетьмана здалося молодому Потоцькому злим та насмішкуватим. Він задихав частіше і гаряче зашепотів:

      – Ми билися до останнього, і ти ніколи не зможеш сказати, що я був боягузом!

      Та Хмельницький і не думав кепкувати. Смерть – не привід для кепкувань. Навіть смерть ворога.

      – Я ніколи