– Чи правду мовлять?
– Правду. Що б я за гетьман над вами був, якби у ворожому таборі своїх вух не мав? Мої люди те ж саме мало не слово в слово доносять.
– І про сорок тисяч татар?
– І про них.
– Значна сила.
– Значна. І маємо використати її найбільш ефективно. Починати сальву потрібно не пізніше, аніж завтра – не можемо дати ляхам докупи зібратися. Від вірних людей із Черкас мав я вчора листа. Пишуть: старий Потоцький об'єднав свої хоругви з військом Калиновського, після чого на чолі семи тисяч важкої кінноти форсував Тясмин і став, очікуючи надвірні війська магнатів, котрі мають приєднатися. Напередодні до них підійшов Заславський з тисячею ландскнехтів, і Сенявський – ще тисяча. Тож маємо дев'ять тисяч добре озброєних і вивчених ворогів. Якщо вони поєднаються зі Стефаном, нам уже не зарадить Господь Бог, не те що Тугай-беєві татари.
– Ну, об'єднатися ми їм не дозволимо. А от щодо Тугай-бея, не зрадить?
– Біс його, чорта голомозого, знає. Вірою своєю клянеться слова дотриматись. Крім того, у нього теж вибір невеликий, має прямий наказ Іслам-Ґерая. А ще у Криму два роки неврожай, а тут здобич, і не з маленьких. Думаю, якщо Тугай-бей хотів би зараз забратися, йому б це дорогого коштувало.
Кривоніс ще раз зітхнув.
– І все ж більшу надію на Джеджалія покладаю. Немає їх довго…
– Будуть, Максиме, будуть! – струснув головою Хмельницький і покрокував геть.
V
Полки Джеджалія підійшли до козацького табору на Жовтих Водах за годину до сутінків того самого четвертого травня. Звернувши з Микитинського шляху, п'ять полків, на які так розраховував Стефан Потоцький, пройшли, тримаючи рівняння в лавах зовсім поряд від передових укріплень польського табору, дружно вдарили з мушкетів у повітря, після чого повільно втягайся в середні ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радісні вітання, гуркіт салютів і музики. Стан польських рейментарів після такої події найточніше було б назвати шоковим. Серед могильної тиші спостерігали вони, як вороже військо, яке й дотепер переважало польську армію за кількістю, поповнювалося за рахунок піхоти, котру Потоцький так очікував для укріплення власних позицій. О, тепер для Стефана вони не були «синіми мухами», від яких він роздратовано відводив погляд, милуючись блискучими рядами крилатої гусарії і закованими у броню ротами «чорних дияволів». Тепер це були шість тисяч чудових піхотинців. Дисциплінованих, хоробрих і невибагливих вояків, бойові якості яких знали й поважали далеко за межами Речі Посполитої. І ці шість тисяч тільки що продефілювали перед очима свого безталанного командира і поповнили