Тим часом в окуляри нюрнберзьких оптичних приладів була помітною зовсім невтішна картина – драгуни і реєстровці перемішались з атакуючими лавами татар на добрий десяток кроків углиб каре, яке ще якимось дивом трималося купи. Багато хто із жовнірів, відкинувши зламані ратища і порубані шаблі, боронився голоблями возів, камінням, а подекуди голими руками. До вух Стефана долітав схожий на страшний стогін звук – моторошне волання помираючих, переможне татарське «Аллах екбер!», крики болю і гніву, з якими змішувався тріск зброї і стукіт тисяч копит.
– На рани боскі! – у Потоцького перехопило горлянку, тож він мусів прокашлятись. Дикуватим поглядом поглянув він на Чарнецького, який, граючи жовнами, уп'явся очима в протилежний берег, Сапєгу, ще кількох значних шляхтичів, що нетерпляче витанцьовували в сідлах, стискаючи правицями руків'я шабель. – Ми мусимо надати їм допомогу!
Сапєга раптом повним ненависті поглядом подивився на Стефана.
– Пане Потоцький! Я закликаю вас: зробивши одну помилку, не поспішайте робити іншу! Ми не мусимо дати втягти себе в битву саме зараз.
– Але чому?!
– А ви не здогадуєтесь, пане рейментар?
Потоцький кинув на Сапєгу погляд звужених очей.
– Пан має на увазі, що я повинен залишити в зубах у ворога майже три тисячі війська?! Нечувано!
– Заспокойтеся, Стефане, ви ж не хлоп'я! – не втримався Сапєга. – Вам не здається, що вони саме того й очікують? Погляньте на ту гору проміж Очеретяною та Жовтою. Чи не гарна позиція для атаки на нас під час переправи? Я не здивуюся, якщо Хмельницький спрогнозував вашу поведінку і вже тримає козаків у батавах, очікуючи на нашу недалекоглядність.
– Але ми не можемо…
– Можемо! Не забувайте: там Шемберг. Я гадаю, він спроможний дати собі раду. Все, що від них потрібно, це впорядковано відступити на правий берег, під захист наших гармат.
Стефан, не знайшовши за потрібне відповідати, приклав до ока далекоглядну трубу і засопів. На протилежному боці нічого не змінилося – жорстокий бій вихоплював десятками зі строю як драгунів і козаків, так і татар. Попереду, як і раніше, гордовито майорів штандарт Шемберга, а від лісу на обрії поспішали все нові татарські чамбули. Потоцький прискіпливо роздивлявся їх, але з полегшенням зрозумів, що проміж них ніде не помітно червоних запорізьких каптанів. Схоже, все ж Хмельницького поряд не було.
– Але, проше, чому ж вони не відходять? – бубонів собі під ніс Стефан. – Пан Єзус освєнцоний, вони мають