– Тримаю трамвай, – відповів Веня ясним – і тому нестерпно нахабним голосом. Сашко посміхнувся до червоної боковини трамвая, що приємно холодила пітне чоло.
– Ах, ти… – почув Сашко голос міліціонера й, зрозумівши, що зараз Веню вдарять, знову похилився. Довгий, як шланг, кийок гучно обрушився на спину товариша.
– Га? – викрикував міліціонер, як і раніше важко дихаючи. – Ще? Га? Ні, ти відповідай? Ще?
– Побався, – відповів Веня голосно, і це звучало не як «так, ще», але як – «давай-давай, потім час прийде, подивимося…».
Тут вступив уже хтось із камуфляжних чортяк:
– Ти як із дядьком міліціонером розмовляєш?
Він ударив – начебто змахнув косою – своєю величезною важкою ногою у берці Вені під коліно, і той різко, гакнувши від несподіванки, упав. Йому одразу із силою наступили берцем на обличчя.
– Агов, кінчайте вже! – зненацька для себе крикнув Сашко.
Очевидно, йому дісталося б теж, але їхню увагу відволікла вагоновод:
– Шановні! Відведіть хлопців від трамвая! У вагоні діти. Нам треба їхати!
– Семеновичу, вантажити їх чи ні? – знову запитав хтось.
– Ні. Хай «пепси» відведуть їх на площу. Ми ще покатаємося по дворах.
Спецназівці завантажилися, і ПАЗик, різко взявши з місця, від’їхав.
Веню підняли за комір. Сашка й Льоху попросили зробити крок назад. «Ще крок назад». Трамвай заскрипів і рушив.
Сашко, жмурячись від легкого паморочення, дивився у небо.
Вені й Льошці заклацнули за спиною наручники.
– Руки назад! – наказали Сашкові. Холодне залізо стиснуло кисті.
Вони пішли по вулиці вниз, міліціонери увесь час підганяли їх стусанами й матюччям. Іноді злобливо підгавкувала вівчарка.
Веня безупинно піднімав голову й з вологим сипом вдихав через ніс, намагаючись зупинити кров, що текла з розквашених ніздрів.
Сашко з цікавістю розглядав учинене ним самим і його товаришами.
Вулицю розпанахали, немов кульок з подарунками.
Кілька зірваних і потоптаних триколірних прапорів лежало на асфальті. Дорога була густо посипана склом, іноді квітами, а також усіляким вивернутим з урн сміттям – і створювалося відчуття, начебто на вулиці пройшов дощ зі скляної крупи, сміття й квіткових пелюсток.
Подекуди валялися стільці, зустрівся ланцюг огорожі.
Усі ліхтарі були розбиті.
«Яну піймали», – раптом угадав Сашко, побачивши на асфальті розідраний вщерть, облямований хутром каптур. «Каптур Яни. Її вхопили за каптур».
Іноді назустріч ішли люди, які з цікавістю, а деякі й зі злістю розглядали затриманих.
«У полон забрали… – подумав Сашко іронічно. – Мене забрали в полон… І можуть посадити», – завершив він свою думку вже всерйоз.
Згорілу машину було видно здалека. Поряд уже метушилися пожежники. Зі шлангів била вода, від машини валив густий дим.
– Ні,