– Тішин! – махнули йому рукою. – Іди сюди!
Він став у перший ряд, крайнім ліворуч, поруч із Венею, похмільні очі якого, ще недавно схожі на переварені пельмені, стали червоними, ніби запеченими, немов їх поклали на розжарену сковороду.
– Ходи звідси, бабцю! – сміявся Веня.
Біля рядів стояла бабуся, і в той момент, коли всі на мить замовкли, Сашко почув її голос, вона, очевидно, вже не вперше, повторювала те саме:
– Дурні! Ви – провокатори! Ваш Костенко спеціально до в’язниці сів, щоб прославитися! Вас жиди сюди привели!
Повз бабусю, не звертаючи уваги, пройшла Яна – чорнява, з обличчям яскравим і оголеним, як відкритий перелом.
– Нехрист! – вигукнула їй в обличчя бабуся, але Яна вже пішла, щиро байдужа.
Бабуся шаснула гострими вічками по рядах революціонерів і знайшла Сашка.
– Жиди привели! – повторила вона ще раз. – Ось ти жид! Жид і «есесівець»!
Сашка тихенько підштовхнули в спину товариші, шеренга рушила.
– Ре-во-лю-ці-я! – тремтіло й вібрувало по всій площі, перекриваючи баса на трибунах, переговори міліції по раціях, голоси інших учасників мітингу.
– «Союз створювачів»! Хлопці! – волали до них із трибуни. – Ви не кричати сюди прийшли! Давайте поводитися пристойно…
Шеренга, розмахуючи червоно-чорними прапорами, рухалася до огорожі повз трибуну. Щільно, наповнюючи нудотним болем вушні раковини, стояв невпинний лемент.
– Президента! – викрикувала лунко Яна.
– Топити у Волзі! – озивалися у сімсот горлянок.
– Губернатора!
– Топити у Волзі!
– Ну зробіть хто-небудь хоч щось, добродії… – безпорадно благав спікер з трибуни, і це недоречне тут «добродії» донеслося до Сашка і навіть змусило б його посміхнутися, якби він не кричав хрипло, невпинно й до холоду в зубах:
– Ми ненавидимо уряд!
Усе в окрузі ввійшло в ритм цього лементу, від лементу розгойдувалися двері метро, у такт лементу метушилися сірі бушлати, сичали рації, сигналили авто.
– Любов і війна! Любов і війна!
– Любов і любов! – переінакшив Сашко, побачивши ще раз Яну, що різко розвернулася перед першим рядом, каптур її злетів і опав.
«Як солодко пахне цей каптур усередині… її головою… – подумав Сашко й одразу ж забув почуття, що випадково поманило десь усередині. -…Як тульським пряником…» – ще звідкись навздогін впала думка, і Сашко навіть не зрозумів, про що йому подумалося, до чого.
– Ви зриваєте мітинг! – кричала, намагаючись схопити Яну за рукав, якась жінка, що, очевидно, прибігла сюди з трибуни. –