Замовк Бож і стояв, облитий кров'ю і підтримуваний синами, прямо і гордо, ніби й не був переможений. Степовий вітер-легіт остуджував його рани і бавився сивим волоссям, – а воно дзвеніло, мов срібло. І сини його дивилися сміливо на переможця, і вельможі, і ні в чиїх очах не було страху.
Стиснулось від страшних пророкувань серце Вінітара.
Він зблід від гніву – закричав:
– Ось як ти мовиш, княже!.. Не молиш, не благаєш, а погрожуєш!.. Так знай же – не буде по-твоєму! Переміг я венетів – переможу і гуннів! Та ти вже не побачиш цього, бо умреш лютою смертю! – І повернувся до своїх дружинників: – Розіпніть князя разом з синами і вельможами його! Розіпніть на високих хрестах і поставте на горі, щоб виділи венети і жахалися!
Схопили готські вої князя Божа, його синів і вельмож-болярів – розп'яли на хрестах, поставили на високій могилі, звідки було видно венетську землю, і так сконали вони в нелюдських муках…
А Вінітар?
Недовго втішався він нерозумною перемогою. Дізнався каган Баламбер, що готи без його дозволу напали на венетів і перемогли їх, злякався посилення свого непевного союзника і велів передати йому: «Ти захотів для готів перемоги, а для себе – слави. Сьогодні ти напав на венетів, а завтра, охоплений гординею, нападеш на мене!.. Та цього не буде! Іду на тебе – провчу зарозумілого!»
І пійшов на Вінітара війною.
Зійшлися вони над рікою Дніпром, яку готи називали Данапром, гунни – Гунніваром, тобто гуннською рікою, а деякі інші племена звуть по-своєму – Ерраком.
Люто билися вони день і другий. Стугоніла під кінськими копитами земля, кров лилася, як водиця, наводячи жах на все готське військо, а вороння закрило півнеба.
І побачив Баламбер Вінітара, котрий рубався нарівні зі всіма, наклав стрілу на свій тугий лук, склеєний з міцного дерева-в'яза, і вистрілив йому прямо в голову.
Вінітар упав мертвий під ноги своєму коневі.
І пустилися готи навтьоки, охоплені розпачем і жахом. А гунни наздоганяли їх і рубали гострими шаблями, вражали списами, в'язали арканами і тягнули, мов скотину, в рабство.
Переміг Баламбер і взяв собі в жони золотокосу красуню Вадамерку.
І справдилося пророкування князя Божа. Вінітар загинув, а його плем'я підкорилося гуннам і никає по світу, не знаходячи собі ніде постійного пристановища…
Червонястий місяць поволі заходив за Високу могилу, і темна тінь все ширше й ширше простягалася над нічним степом. Кий довго дивився, як криваве коло місяця ховалося за гору, і йому здавалося, що там, на вершині, на самому шпилі, ворушаться якісь велетенські постаті… Може, то тіні, а може, на високих стовпах конає розіп'ятий разом з синами і болярами король Бож? І, може, то не криваве місячне сяйво струмує з неба, а їхня