Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

же назвав прізвище Миколи Вінграновського, учня самого Довженка. Він трохи недовірливо ще раз мене перепитав, хто це такий, а я ще впевненіше повторив рідне мені прізвище. Ось тільки як це зробити? Сам не наважувався на такий крок, бо не відав, як відреагує Микола Степанович. Тоді порадив зробити це через голову Чернівецької обласної організації Спілки письменників України Віталія Колодія. Вони ж – земляки, з Богополя, а зараз Первомайська Миколаївської області. Мій план спрацював бездоганно. Віталій Дем'янович залучив до цієї справи ще й Михайла Ткача, поета-пісняра з Буковини, який ще на початку 1960-х уперше запросив М. Вінграновського в Чернівці. Удвох вони й приїхали цього разу.

      Осінь золотилася, помаранчевіла, брунатніла пахучим листом на буках, грабах, кленах і каштанах. Сонце не скупилося на тепло. Це була справді найбуковинськіша осінь, з тонкими павутинками «бабиного літа», запашними мохастими товстоногими опеньками в лісі, тужливими качиними виспівами на обрії. Такої пори року не можна не любити, не захоплюватися досконалістю її барв, довершеністю гармонії. Усі ці відтінки кольорів як у природі, так і в настрої Микола Степанович відчув ще на залізничному вокзалі, де ми зустрічали його з квітами й теплими обіймами. Поселили гостей у готелі «Київ» у люксівському номері з кількома кімнатами на другому поверсі. Це – для зручності. Вінграновський уже тоді скаржився на біль у нозі. А від помешкання до кінотеатру сім хвилин неквапливої ходи. Звичайно, була в розпорядженні й машина.

      Директор кінотеатру так наситив програму перебування гостей виступами, зустрічами, що Микола Степанович аж пожартував:

      – У вас, Василю Івановичу, капіталістична хватка. – При цьому він ще й продемонстрував її своєю правицею. – Хочете нас відексплуатувати на всі сто відсотків. А ви ж погляньте, яка осінь за стінами вашого кінотеатру. Вона ж образиться на нас, якщо ми не відвідаємо її поза містом. І жалобу напише на нас до Верховної Ради! Аякже. То ж не маринуйте нас так безсовісно у вашій синагозі, відпустіть хоч трохи на волю. На побачення з осінню!

      Виступати таки довелося аж по кілька разів на день перед кожним сеансом документальної кінострічки Вінграновського «Довженко. Щоденник. 1941—1945 роки». Я ще не бачив її. Тому дивився з великим захопленням і потрясінням. Складалося враження, що режисер фільму переживав разом із автором щоденників, йому боліло все написане Довженком. Документалістика Вінграновського була живою, динамічною, не затертою банальностями радянської кінематографії, що потихеньку перекочувала в часи незалежної України. Зрештою, хоча Довженкові щоденники уже й були опубліковані, та масово читати їх не могли. З одного боку, наклади видань не дозволяли, з іншого – читацьке коло за часи застою максимально звузилося до мінімуму. А тут кінострічка. І яка! З неї промовляв Довженко страшну правду про найжахливішу у світі війну, про нечувану трагедію українського народу, про перспективи неіснуючої держави. Почуте й побачене змушувало стрепенутися душею навіть найбайдужішого.

      Перед