Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

чи картоплю і буряки – з поля. Мабуть, при таких заняттях і виник у Вінграновського задум повісті «Манюня». Перші публікації ще незакінченого твору почали з'являтися у столичній пресі в середині 90-х. На сторінках «Буковинського журналу» початок твору був надрукований у 1996 році з моєю коротенькою передмовою: «Третій приїзд Миколи Вінграновського до Чернівців передував його шістдесятиріччю. Він відмовив багатьом, навіть землякам з Миколаївщини, а на Буковину завітав. Осінь витрушувала з дерев останнє листя. З неба сіявся нерясний, але набридливий дощик. Бо золоті буковинські дні вже промайнули. Попереду – холоди і сніги» (Буковинський журнал. – 1996. – Ч. 3—4. – С 12).

      7 листопада 1996 року Миколі Вінграновському мало виповнитися 60. Я тоді ще не знав, як він реагує на подібні дати, хоча міг би здогадатися. Коли розмовляли про це телефоном, він якось майже байдуже відмахнувся. Та коли конкретизував пропозицію, яка зводилася до того, щоби приїхати й показати чернівчанам нові документальні кінострічки з циклу «Чотирнадцять столиць України», у нього змінився тембр голосу:

      – О! Над цим варто подумати… Але тоді обов'язково маємо вирватися до Вижниці. Та й щоби Василь Іванович, директор кінотеатру, не експлуатував нас так немилосердно по-капіталістичному, – і посміхнувся так щиро, що я відчув його посмішку через телефонні дроти-нерви аж у Чернівцях, ніби й він десь поряд, а не через півтисячі кілометрів.

      Знову – осінь, та вже припізніла, з ріденьким багрянцевим листям, яке нещадно полощуть схололі дощі, заступаючи виднокрай своїми рясними тороками від полудня до короткого вечора і з безмірної ночі до промоклого до кісточок рання. Зате чисто й ошатно, і чернівецька бруківка вилискує, як на підустві луска, що літньої гожої днини йде Прутом чи Тисою проти течії, засліплюючи любителів поспостерігати за цією прудкою річковою рибою. Хочеться вдивлятися в її смолянисто-брунатну сутність, ніби якась таємниця заприхована у вичовганих квадратиків.

      Микола Степанович приїхав, налаштований на працю і, як завше, з піднесеним настроєм. У готелі майже втаємничено розповідав: пішли справи із «Чотирнадцятьма столицями…». Віднайшлися кошти на дві кінострічки про столиці Данила Галицького – Галич та Івана Мазепи – Батурин. Привіз їх показати буковинцям. Попереду – захоплююча праця над третім фільмом про Сагайдачного. Нагадав йому що 1621 року під буковинським Хотином гетьман був смертельно поранений у битві з турками. Але битву виграв і врятував Річ Посполиту й усю досі невдячну Європу від поневолення. Через рік він помер у Києві… Запросив режисера в це стародавнє, обплутане павутиною історії кількох імперій – завойовниць місто, де непогано збереглася камінна фортеця тих часів. Розповів йому, і що писалося про хотинський період у житті Сагайдачного. Та, як не парадоксально, Вінграновський без ентузіазму відгукнувся на пропозицію.

      – А що я там зніматиму, в Хотині? Мертве каміння, німу зброю? Що ще? Архівний мотлох, який відлежався віками у скринях? Усе це вже