Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми… І були три брати: один на ймення Кий, а другий – Щек, а третій – Хорив, і сестра їх – Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок в честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодення.
Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: «На перевіз на Київ». Проте, коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя – не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив. Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай, і уподобав місце, і збудував малий городок, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.
А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.
Данина полян хозарам
Опісля, по смерті братів цих [йдеться про Кия, Щека і Хорива] поляни були приневолені древлянами та іншими сусідами. І їх [полян], мешкаючих на горах серед лісів, знайшли хозари і сказали: «Платіть нам данину». Поміркувавши ж, поляни дали від диму[4] по мечу. І понесли це хозари до свого князя і своїх старійшин, і сказали їм: «Ось, натрапили ми на нову данину». А ті спитали в них: «Звідки?» Вони ж сказали: «У лісі на горах, над рікою Дніпром». Знову ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меча, і сказали старці хозарські: «Недобра данина, княже: ми її здобули односторонньою зброєю, тобто шаблями, а їхня зброя обоюдогостра, тобто мечі: будуть вони збирати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося…
Річка Либідь
Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось київського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх країв світу з’їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля. «Не піду, та й годі!» – казала вона всім.
Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз’їхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.
Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одним-одненька. Сумним-сумним