був і Григорій Квітка-Основ’яненко. Кажуть, Квітка полюбляв розповідати про своє знайомство зі Сковородою, про якісь деталі з життя філософа та про його погляди на світ. Не дивно, що між філософією Сковороди і світоглядом Квітки можна провести чимало промовистих паралелей. Та, може, найвиразніше Квітчине «сковородинство» прозирає там, де мова заходить про Божий промисел та про людську «сродність»: «Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам, – каже героїня «Щирої любові» Галочка. – Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того». Галочка, мов слухняна учениця Сковороди, говорить тут про Божу «економію», тобто про незбагненну для людського розуму премудру владнаність світу. Прикметний для науки Сковороди християнський платонізм, що перетворює увесь світ на якийсь божественний театр маріонеток, де сміх і сльози є неодмінними складниками космічної рівноваги та гармонії, розкриває і найглибше єство трагедії Квітчиної героїні. Галочка – всього лиш іграшка в руках усевладної долі. Виходить так, що ця дівчина і народилася тільки для того, щоб померти від любові. Це справді трагедійний образ, бо джерело трагедії ховається не в ній, не в її власних помилках чи пристрастях, воно – в химерних лабіринтах Божого промислу. І Галочка цілком покладається на волю Творця. Вона сприймає світ таким, як він є. «Філософія Квітки, – казав колись Василь Бойко, – це філософія колискової пісні, щоб спало дитя без журби і турбот». Та водночас – це й філософія життя Сковороди, адже той, по слову його улюбленого учня й першого біографа Михайла Ковалинського, «віддав усього себе на волю Творця…, щоб Його промисел володів ним, наче своїм знаряддям, де схоче і як схоче».
Сковородинські набожні пісні знав також геніальний поет і художник Тарас Шевченко. Згадуючи про своє дитинство, Кобзар писав:
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака —
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду…
Отож навряд чи випадково доволі похмурий філософський зачин Шевченкової комедії «Сон» – того самого твору, котрий відіграв фатальну роль у житті поета, звучить як відлуння славетної сковородинської псальми «Всякому городу нрав і права»:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає…
Уже на зламі ХІХ й ХХ століть Іван Франко, говорячи про близьких його серцю письменників, тих, котрі вміють по-справжньому «любити і ненавидіти, дуріти і боротися, плакати і сміятися», згадує Сковороду та й загалом
