Горобенко довго дивився туди, відкіля долітало перебійчате тарантасове торохкотіння.
Що думав про них цей «останній із могікан»?
Вулиця поширшала. Були останні хати передмістя, але весела юрба хлопчаків не покидала загін. Вони бігли обабіч вулиці, пустували, сміялися, підбігали аж до рядів і враз від самого тільки Несторенкового погляду розсипались врозтіч.
Ці хлопчаки, як уїдливі мухи, дрочили Горобенка. А втім, Славіна має рацію: навіщо ця бутафорія!.. Хіба не можна було всім позходитись на роботу в умовленому місці без марширування й пісень? Для чого це «подравняйсь» і сам Нестеренко в ремінцях? І на якого чорта ця комедія, що розважає дітлахів і дає міщанству привода глузувати!..
«Дає міщанству привода глузувати?» – Горобенко спіймав самого себе і подумки почав судити.
«Ти ще зважаєш на міщанство, тебе обходить, що воно буде казати? Признайся, тобі це не байдуже? Ти боїшся його глузів? Може, хочеш виправдатись перед ним, правда? Адже всі ті, що серед них ти жив іще так недавно, всі вони – по той бік, усі вони – міщани. А хіба Надя не була такою? Хіба її родичі-купці не живуть ще й досі на Мошенці? Як вони думають про тебе і як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила й досі? А Надя ж!..»
Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось відрадне, щось болючо-приємне, що виправдувало, прощало й вимітало – як світлицю перед колишнім святом – засмічену душу. І тоді сотні людей, зовсім неподібних одне на одного, здавались якоюсь суцільною, злитою масою, такою чужою і далекою всьому провінціальному місту і його старосвітським купецьким домам.
Стало навіть радісно й легко, коли кінчилося місто і зблизька долетів бадьорий сосновий дух.
Інженер із підрядчиком давно вже стояли біля купи лопат і кількох селянських возів, коли загін прийшов на місце суботника.
Інженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посередині носа, й флегматично казав Нестеренкові:
– Важно підсипати узвіз, міст ще може триматися. Я попрошу розбити на партії; одні копатимуть глину, а потім, я гадаю, треба ще…
Горобенко пильно подивився на інженера. Він ходив з Несторенком коло возів і мляво давав указівки. Тепер він уже не був нерозгаданим сфінксом, як у тарантасі. Було одразу ясно, що цей «спец» ні за що має всю цю роботу, ввесь цей суботник. За інших обставин – кілька робітників і підрядчик виправили б дорогу, полагодили б моста, та навіть поставили б нового (хіба земство не дало б належних коштів?) – і все зроблено. Інженер тільки оглянув би вже готовеньке, для порядку дещо зауважив би підрядчикові, а ввечері він сів би з доктором і мировим суддею за преферанс. А тепер: що ж – він мусить виконувати примхи цих дорослих дітей і з ними вкупі клеїти дурня. Йому, старому лібералові, навіть народолюбцеві, це тяжко, це моральні тортури, але нічого не вдієш. Проте цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум російської інтелігенції, що одірвалася