Її російська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кілька тонів і перейшла в шушукання. Вона непомітно потягла Горобенка в дальній куток.
– Ви знаєте… Це неможливо!.. Це підриває авторитет. Фірсов учора виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на порядок денний… Аби ви знали тільки, як він…
Горобенко хотів якось одчепитись від неї. Ця завідувачка соцвиху справді надто вже уїдлива. Він одсунув на потилицю кашкета і мляво відповів:
– Це дрібниці, товаришко Славіна; хіба тепер до них…
Але Славіна крутила вже ґудзика обома руками й поспішно шаруділа словами далі:
– Як дрібниці?! Це компрометує нас усіх… Це ганьбить усю партію… Та ви знаєте, що цей самий Фірсов…
Горобенко нетерпляче глянув у вічі Славіній.
Цю колишню вчительку видно всю наскрізь: опозиції шукає серед інтелігентів…
Стало знову неприємно за себе – адже не піде Славіна до Горбаня або Дружиніна шушукатись, а цілить у нього: «Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко». Як це бридко! Він глянув на її тоненькі безкровні губи і раптом подумав: «А мабуть, таки правдиві оті чутки, ніби Славіна – прижитна донька якогось тамбовського архієрея…»
– Таварищ Гарабенко! (Славіна зробила наголос.) Нам обязательно надо обсудить это вместе…
Горобенко сухим голосом зупинив її:
– Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу піти поговорити…
Горобенко різко повернувся й пішов до якоїсь групи. Славіна здивовано подивилась йому вслід, але похопилась і побігла когось шукати…
Горобенка перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й, наче випробовуючи м'язи, труснув кілька разів.
– Здоров, Горобенко. Ну, як там «мова»?
Завальний вишкірив рота, і його підборіддя наїжачилось розмазаною усмішкою.
– Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? – він показав на свіжі плакати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав між іншим «Вісті» і перегортав удома Шевченка.
Горобенко відповів йому по-російськи.
– Слухайте, якого чорта ваш культвідділ ще й досі не налагодив клубної бібліотеки? – сказав Попельначенко.
Попельначенко звик говорити безапеляційним, командувальним голосом, і це якось незрозуміло гармонізувало з його ще надто молодими рисами обличчя й худорлявою постаттю. Він хлопча, але він – пестун організації.
Попельначенко мотнув угору підборіддям:
– Так що значить – нема?! Має ж ці книжки інтелігенція – реквізнуть! Зв'язатись із наросвітою. Взяти, і баста! – Попельначенко може це казати. Він з 18-го року в партії. Попельначенко виріс під ударами залізним аршином свого