Крізь скло Ізабель побачила масивні чорні штори у світловій камері.
– Для чого вони? – запитала дівчина.
– Захист! Лінзі однаково, яке світло збільшувати. Якщо вона може перетворити маленький вогник на сліпучий спалах, уяви, що здатна зробити із сонячним світлом, коли стоїть нерухомо цілий день. Звичайно, все гаразд, якщо ти за десять миль звідси. Але не дуже добре бути на відстані десяти дюймів. Тому її треба захищати. І захищати себе – удень я б засмажився всередині, якби не спущені штори. Ходи туди, і я покажу тобі, як це працює.
Залізні двері брязнули за ними – вони зайшли у світлову камеру й крізь отвір у сам маяк.
– Це лінзи першого порядку, дуже яскраві.
Ізабель дивилася на веселки, що їх відбивали призми.
– Це так мило.
– Товсте скло в центрі – лінза з рефлектором. Тут чотири лінзи, але їх може бути різна кількість залежно від характеру. Джерело світла повинно вирівнюватися точно з висотою лінзи, так щоб усе світло збиралося нею.
– А всі круги зі скла навколо лінзи з рефлектором?
Довкола лінзи були розташовані окремі дуги тригранного скла, наче кільця в дартсі.
– Перші вісім переломлюють світло: вони вигинають його в такий спосіб, щоб, замість направлятися на місяць чи на дно океану, де із нього жодної користі, світло йшло прямо на море – круги зі скла змушують його змінити кут. А бачиш кола над і під металевою пластинкою? Їх чотирнадцять, що далі від центру, то вони товстіші. Вони відбивають світло назад, щоб усе воно концентрувалося в одному промені, а не просто розходилося в різних напрямках.
– Таким чином жоден промінь не зникне, не окупивши себе, – мовила Ізабель.
– Можна сказати й так. А ось і сам механізм, – сказав Том, указуючи на маленький апарат на металевій підставці в самому центрі, накритий сітчастим корпусом.
– Виглядає не дуже.
– Зараз так. Але цей сітчастий корпус – гартівна сітка, що змушує випарувану нафту горіти яскраво, наче зірка, щойно досягається необхідна концентрація. Сьогодні ввечері я тобі покажу.
– Наша власна зірка! Нібито світ був створений лише для нас! І сонячне світло, і океан! І ми належимо тільки собі!
– Гадаю, маяк думає, що я повністю належу йому, – сказав Том.
– Жодних надмірно цікавих сусідів або нудних родичів. – Вона вкусила його за вухо. – Лише ти і я…
– І тварини. На щастя, на Янусі немає змій. На деяких островах в цьому напрямку їх повно. Щоправда, є один чи два павуки, які можуть вкусити, тому пильнуй. Є… – Томові стало важко закінчити свій аргумент про місцеву фауну, оскільки Ізабель продовжувала його цілувати, покусуючи вуха, сягнувши руками в його кишені, так що думати стало важко, не кажучи вже про те, щоб говорити зв’язно. – Із… – насилу мовив він, – те, що я намагаюсь пояснити, – серйозно. Треба остерігатись… – Він застогнав, коли її руки дістались цілі.
– Мене… – захихотіла вона. – Я найбільш смертоносна істота