У лікарні його надовго не затримали, незважаючи на те що нормально ходити він ще не міг, але, на думку лікарів, цьому мав зарадити лише час. Після операції брати Іверіелі, які були друзями Геги й вчились на медиків, десь в інституті розшукали візок на коліщатках і дали його другові. Вечорами, нарешті залишившись на самоті й стомившись від похвал, він на цьому візку котився у кінець коридору, де на стіні рожевого кольору висів чорний телефон, і розмовляв із Тіною.
З нею він зустрівся наступного ж дня після виписки; до академії від прибув на інвалідному візку, без якого поки дійсно не міг пересуватися, однак Тіна не пробачила брехні й протягом тижня не розмовляла з Гегою, який телефонував їй щодня. Гега намагався все пояснити, Тіна ж не відповідала, слухаючи Гегу й не кладучи слухавку лише тому, що була гарно вихована.
Гега пояснював Тіні те, що не міг пояснити навіть собі, та й справді, яке могло бути виправдання тому жарту, яке могло бути пояснення, окрім як іронія долі, – це, мабуть, саме нею і було, бо на перше побачення з Тіною він міг прибути лише на інвалідному візку. Згодом той візок він повернув братам Іверіелі, а ті – до лікарні, звідки взяли.
Куртку «Вранглер» (добре випрану й вправно зашиту його матір’ю), Дато назад не взяв і, звісно, пообіцяв другові нові джинси.
Гега ж нічого не хотів, окрім Тіни, ні про що не думав, окрім Тіни. Нічого більше, лише Тіна – найпрекрасніша дівчина на Землі…
Батько Сосо
Він був відомим професором, одним із кращих вчених свого часу, втім, то були радянські часи, і вони мали свої закони. У шістдесяті й сімдесяті роки минулого сторіччя професорів та вчених уже не розстрілювали, натомість зобов’язали співпрацювати з радянською владою. Більшість так і робила, оскільки в іншому випадку жоден з них не зміг би хоч раз виїхати за кордон для участі у якій-небудь науковій конференції. Ця співпраця з владою, на перший погляд, не була чимось незвичайним, інколи у них нічого не просили за ті подорожі за кордон, та це лише на перший погляд. Насправді, в них забирали найголовніше – право на слово й власну думку, їм не дозволялось вголос і публічно виголошувати власні політичні погляди, і в кожному необхідному (насправді – у будь-якому) разі їх змушували бути прихильниками влади. І більшість радянських учених покірно творили одну велику радянську брехню разом із радянською владою. Як не дивно, траплялись винятки – ті, кому надані владою привілеї, квартири й машини були не потрібні (або влада не хотіла їх заохочувати), втім, таких було небагато і сиділи вони на кухнях своїх «хрущовок», там же й працювали, там пили, і лише там, на кухні, висловлювали негативні думки щодо радянського режиму. Щоправда, кілька людей, серед них – науковець, сиділи у в’язниці, а не на кухні, але то вже були дисиденти…
Батько Сосо був одним з найкращих і найвідоміших вчених у радянській Грузії – академік, до якого тодішній перший