Та перш, ніж вони досягли труни, того дощового дня 1999 року, коли кілька людей, дуже напружених і знервованих, годинами копали землю на полі, де не було жодної ознаки того, що тут хтось похований, у відповідь на мовчання Натели Мачаваріані той чоловік з дивним обличчям голосно мовив:
– Це справді те місце, точно пам’ятаю.
– Вже п’ятнадцять років пройшло, – відповів хтось.
– Могила Геги тут, це точно.
Чоловіки мовчки продовжили копати землю, і у тиші чулося їхнє пришвидшене дихання доти, доки лопата одного з них не натрапила на труну. Через той звук всі завмерли, та лише на мить, після чого разом продовжили викопувати труну і врешті витягнули її нагору, на поверхню землі.
Коли чоловіки підняли віко, жінка швидко розвернулася й чекала на реакцію чоловіків. Чоловіки ж остовпіло поглянули на мерця, опізнати якого після стількох років було важко, однак Натія Мегрелішвілі тихо, але впевнено мовила:
– Це не Гега.
А Ека Чихладзе справді не уявляла, що коли-небудь ще побачить Сосо Церетелі, який і п’ятнадцять років по тому був одягнений у ті самі джинси, у яких вона бачила його востаннє, за кілька днів до захоплення літака…
Тіна
П’ятнадцять років тому, 18 листопада 1983 року, у відчинених дверях невдало захопленого й поверненого до тбіліського аеродрому літака з «лимонкою» в руці стояла молода жінка, обличчя якої в очікуванні страшного кінця мокло під краплями дощу.
Тіна стояла з гранатою в руці на порозі літака саме тому, що все мало ось-ось скінчитися і сталося б те, що вона й так давно планувала. В очікуванні вироку муки людей сягнули того, що кожен мріяв про близьке завершення – і ті, хто стежив за подіями ззовні, й ті, хто знаходився у літаку. Всередині оточеного літака серед пасажирів та членів екіпажу були й убиті, і тіла декого з них досі валялись у проході.