«Капітане, зараз його неможливо допитувати, бо…»
«Гаразд! Відведіть його!» – відповів капітан, урвавши хірурга і звертаючись до капрала, що стояв позаду Проспера.
«Підлий боягуз! – упівголоса сказав йому капрал. – Постарайся хоч пройти твердим кроком повз цих виродків німців, не ганьби Республіку!»
Ці слова ніби пробудили Проспера Маньяна, і він підвівся, ступив кілька кроків; та коли двері на вулицю відчинилися і його овіяло свіжим повітрям, коли він побачив, як посунув на нього натовп, сили його покинули, коліна в нього підкосилися, й він похитнувся.
«Та за одне боягузтво цього плюгавця слід розстріляти! Ану йди!» – казали двоє солдатів, які підтримували його під руки.
«Ось він! Ось він! Падлюка! Ось він!»
Просперові вчувалося, ніби ці слова викрикує один голос, гучний голос натовпу, що сунув за ним, поливав його лайкою і зростав з кожним кроком. Тупіт юрби та солдатів, що супроводжували його, гомін розмов, голубінь неба, свіжість повітря, видиво Андернаха і плюскіт Рейну – все це вливалося в душу молодого лікаря, поки вони йшли від корчми до в’язниці, неясними, туманними, тьмяними враженнями, як і всі відчуття, що наринули на нього, відколи він пробудився. Іноді йому здавалося, розповідав він потім мені, що його вже не існує…
– Тими днями я сидів у в’язниці, – сказав гер Герман, уриваючи нитку своєї оповіді. – Як і всі ми у двадцять років, я був тоді сповнений палких мрій, я хотів захищати батьківщину і командував загоном добровольців, яких сам же й набрав в околицях Андернаха. За кілька днів до цього вбивства мої розвідники зрадили нас, і наш загін уночі потрапив в оточення; французів було вісімсот чи близько того, а нас чоловік двісті, не більше. Мене вкинули до андернахської тюрми й хотіли навіть розстріляти для настрашки нашого краю. Французи збиралися застосувати й ширші каральні заходи, але вбивство, за яке вони хотіли помститися на мені, було здійснене не в курфюрстових володіннях. Мій батько домігся, щоб страту на три дні відклали, а за цей час він з’їздив до генерала Ожеро й випросив у нього помилування. Отож я побачив Проспера Маньяна, коли його привели в андернахську тюрму, і з першого погляду відчув глибоку жалість до нього. Хоча він був блідий, з виразом розпачу на обличчі, в ньому відчувалося щось наївне, щире, і це вразило мене. Я бачив ніби віддзеркалення Німеччини в його довгому білявому волоссі, в синіх очах. У ньому мені привидівся образ моєї поневоленої країни, і я мав таке враження, що переді мною жертва, а не вбивця. Коли його проводили під моїм вікном, він раптом усміхнувся – я не знаю кому – гіркою й журливою усмішкою божевільного, в чиїй свідомості зненацька зблиснула іскра