річкової хвилі, він поринув ніби в замріяність, що привела його до глибоко доброчесних думок. Розум кінець кінцем остаточно розвіяв миттєве запаморочення. Настанови його вихователів, правила віри, а надто, – розповідав він мені, – спогади про скромне життя, яким він жив під батьківським дахом, узяли гору над лихими думками. Коли Проспер отямився після тривалої задуми, в яку він запав, сидячи на березі Рейну і спершись ліктем на великий камінь, він міг би, за його власними словами, не лише спати, а й просто сидіти біля цілого мільярда золотих монет. І в ту мить, коли його чесність вийшла гордою і сильною з цієї боротьби, він в екстазі опустився навколішки й палко подякував Богові, почуваючи себе щасливим, з легкістю в душі, як у день свого першого причастя, коли йому здавалося, що він став рівний ангелам, бо за весь день не згрішив ані словом, ані вчинком, ані помислом. Він повернувся до корчми, зачинив вікно, уже не боячись забрязкотіти, і відразу впав на ліжко. Душевна й фізична втома віддала його беззахисним під владу сну, і, тільки-но опустивши голову на матрац, він поринув у сповнену фантастичних видінь першу дрімоту, яка завжди приходить перед глибоким сном. У такі хвилини наші чуття притуплюються, життя в нашому тілі поступово завмирає, думки розпливаються, і останній трепет наших відчуттів уже видається сонною маячнею. «Яке важке повітря, – ще подумав Проспер. – Так ніби я вдихаю вологу пару». В нього промайнула невиразна думка, що це враження пояснюється різницею між задухою, яка панувала в кімнаті, й чистим нічним повітрям. Потім йому вчулися рівномірні звуки, дуже схожі на стукіт водяних крапель, коли вони капають із крана. Пойнятий якимсь підсвідомим жахом, він хотів був підхопитися на ноги, покликати корчмаря, розбудити фабриканта або Вільгельма; але, на своє лихо, в ту саму мить він згадав про дерев’яного настінного годинника і, начебто впізнавши в загадкових звуках цокіт маятника, заснув із цим невиразним і розпливчастим відчуттям…
– Вам хочеться пити, пане Тайфер? – спитав господар дому, побачивши, що банкір машинально взявся за карафу.
Вона вже була порожня.
Після короткої паузи, що запала після банкірової репліки, гер Герман став розповідати далі:
– Вранці Проспера Маньяна розбудив гучний гомін. Йому вчулися пронизливі крики, і всі його нерви затрепетали, як буває, коли, пробуджуючись, ми ще не звільнилися від тяжких марень, які переживали уві сні. В нашому організмі тоді відбувається особливе фізіологічне явище – струс, якщо вжити слово з просторіччя, – явище не досить вивчене, хоча воно, можливо, включає в себе феномени, цікаві для науки. Це почуття гнітючої туги, спричинене, можливо, надто раптовим об’єднанням двох начал людського єства, під час сну майже завжди роз’єднаних, за звичайних обставин швидко розвіюється. Але в бідолахи Проспера воно не тільки не розвіялось, а й перейшло в моторошний жах, коли між своїм матрацом і ліжком, на якому спав Вальгенфер, він побачив калюжу крові. Голова бідолашного німця лежала на
