Людей на старість розпізнати.
А ще гірше ззамо[ло]ду
Гадину кохати.
Очарує зміїними
Карими очима…
А пек тобі, забув, дурню,
Що смерть за плечима.
До стебля все погоріло,
І діти згоріли,
А сусіди, і багаті
І вбогі, раділи.
Багатії, бач, раділи,
Що багатше стали,
А вбогії тому раді,
Що з ними зрівнялись!
Посходились жалкувати,
Жалю завдавати.
«Шкода, шкода! Якби знаття,
Копійчину б дбати,
То все б таки не так воно…
А що пак, Максиме!
(Бо його Максимом звали.)
Попродай скотину
Та ходи до мене в найми,
Що буде, те й буде.
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову…» Подякував
Максим за пораду.
«Побачу ще, як там буде;
Коли не дам ради,
То тойді вже, певне, треба
Іти в найми знову…
Де-то моя Катерина,
Моя чорноброва!…
Вона мене все радила,
І тепер порадить!…»
Та останняя ся рада
Навіки завадить.
Воли твої і корови
Разом поздихали,
А Катруся з москалями
Десь помандрувала!
Тепер отак пиши, небоже.
Максим подумав, пожурився;
А потім Богу помолився,
Промовив двічі: — Боже! Боже! —
Та й більш нічого.
Од цариці
Прийшов указ лоби голить.
«Не дав вдовиці утопиться,
Не дам же й з торбою ходить.» —
Сказав Максим, і ґрунт покинув.
Бо вдовиного, бачиш, сина
В прийом громада повезла.
Такі-то темнії діла
Творяться нишком на сім світі!
А вас, письменних, треба б бити,
Щоб не кричали: «Ах! Аллах!
Не варт, не варт на світі жити!»
А чом пак темні не кричать?
2
Хіба ж живуть вони? І знають,
Як ви сказали, благодать,
Любов?…
1
Що, що? Недочуваю…
2
Вони, кажу вам, прозябають.
Або, по-вашому, ростуть,
Як та капуста на городі.
1
Отак по-вашому! Ну, годі ж,
Нехай собі і не живуть…
А все скажу-таки як хочеш.
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для себе живете,
Заплющивши письменні очі.
2
Отже, як будем так писать,
То ми й до вечора не кончим.
Ну, де той безталанний зять?
Вернувсь вдовиченко додому,
А зять пішов у москалі.
Не жаль було його нікому,
Та ще й сміялись у селі!
Отже, далебі, не знаю,
Чи вона верталась,