І пугав Пугач над Уралом.
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю. Тілько ми
Сиділи нишком, слава Богу.
Після великої зими
Вернувся і Максим безногий.
В поході, каже, загубив.
Та срібний хрестик заробив!
— Чого він придибав? Нема в його хати,
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Чого ж він приплентав? — А хто його зна!
Чи чув ти, що кажуть, легше умирати
Хоть на пожарині в своїй стороні,
Ніж в чужій в палатах, чи чув ти? — Ба ні.
Ей, дядечку, швидче будемо писати,
Бо хочеться спати і вам і мені.
Зажуривсь москаль-каліка,
Де йому подітись?
Вдовиченко в пікінерах,
Вдова на тім світі!
До кого ж він прихилиться?
Де перезимує?
Уже осінь, незабаром
Зима залютує.
Нема його в світі долі,
Полинула в поле!…
Попросився зимувати
До дяка у школу.
Бо таки й письма, спасибі,
Москалі навчили,
І в косі був, бо й москалі
Тойді, бач, носили
Сиві коси з кучерями
Усі до одного,
І борошном посипали,
Бог їх зна для чого!
Максим таки як письменний,
Було, помагає
І на клиросі дякові,
І Псалтир читає
Над покойними. Й хавтури
З школярами носить.
А в Пилипівку, сірома,
Христа ради просить!
Нічого, знай, своє пиши
Та перед людьми не бреши.
Хоч би тобі лихе слово
Почув хто од його.
— І талан і безталання —
Все, — каже, — од Бога.
Ані охне, ні заплаче,
Неначе дитина.
І собаки не кусали
Москаля Максима.
А в неділю або в свято
Мов причепуриться,
Шкандибає на вдовину
Пустку подивиться.
Сяде собі у садочку…
І вдову згадає,
І за її грішну душу
Псалтир прочитає.
Катерину о здравії
Тихенько пом’яне!
Утре сльози — все од Бога —
Й веселенький стане.
А в Петрівку і Спасівку
Не спочине в школі,
Бере заступ і лопату,
Шкандибає в поле…
І край шляху при долині —
Отже, не вгадаєш,
Що каліка виробляє, —
Криницю копає!
Та й викопав. На те літо
Криницю святили,
На самого Маковія,
І дуб посадили
На прикмету проїзжачим.
А на друге літо
Москаля, вже неживого,
Найшли в балці діти
Коло самої криниці —
Вийшов подивиться
Останній раз, сіромаха,
На свою криницю.
Громадою при долині
Його поховали,
І долину і криницю
На пам’ять