Моя доля, моє щастя,
Ти, моя Мар’яно.
Чом не ти в сірій свитині,
Чом я не в жупані?»
А Мар’яна, як дитина
Без матері, плаче.
Петро стоїть коло неї,
Нічого не бачить —
Тілько сльози Мар’янині;
А сльози дівочі
І серед дня лихо роблять.
А що ж серед ночі?
«Не плач, серце, єсть у мене
І сила, і воля,
Люби мене, моє серце,
Найду свою долю.
За високими горами,
За широкими степами,
На чужому полі,
По волі-неволі
Найду свою долю!
Не в свитині, а сотником
До тебе вернуся,
Не в бур’яні ― серед церкви
Обнімеш Петруся,
Обнімемось, поцілую,
Дивуйтеся, люди!
А ти стоїш, червонієш…»
«Коли то те буде?»
«Швидко, швидко, моя рибко,
Молись тілько Богу.
Іди в хату, лягай спати.
А я край дороги
Серед степу помолюся
Зорям яснооким,
Щоб без мене доглядали
Тебе, одиноку.
Серед степу одпочину».
«Хіба сю ніч кинеш?
Хіба зараз?…» ― «Я жартую.
Тепер Україну
Ні москалі, ні татари —
Ніхто не воює».
«А я чула, що ляхи йдуть».
«То вони жартують.
Розійдемось, моє серце,
Поки не світає.
Чого ж знову заплакала?»
«І сама не знаю».
УТОПЛЕНА
Вітер в гаї не гуляє —
Вночі спочиває,
Прокинеться ― тихесенько
В осоки питає:
«Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу? Хто се?…
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?…
Хто се, хто се?» ― тихесенько
Спитає-повіє,
Та й задріма, поки неба
Край зачервоніє.
«Хто се, хто се?» ― спитаєте,
Цікаві дівчата.
Ото дочка по сім боці,
По тім боці ― мати.
Давно колись те діялось
У нас на Вкраїні.
Серед села вдова жила
У новій хатині,
Білолиця, кароока
І станом висока,
У жупані; кругом пані,
І спереду, й збоку.
І молода, нівроку їй,
А за молодою,
А надто ще за вдовою,
Козаки ордою
Так і ходять. І за нею
Козаки ходили,
Поки вдова без сорома
Дочку породила.
Породила, та й байдуже;
Людям годувати
В чужім селі покинула:
Отака-то мати!…
Постривайте, що ще буде!
Годували люде
Малу дочку, а вдовиця
В неділю і в будень
З жонатими, з парубками
Пила та гуляла,
Поки лихо не спіткало,
Поки