В цих сінцях панотець вийняв гребінь з кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина й узявсь рукою за клямку.
— Чи ви вже готові? — пита Люборацької.
— Пождіть, чи не забула чого, — відказала вона.
І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли, як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп — щоб поворухнувся!
— А що? ходімо! — заговорив далі панотець.
— То й ходім, — відказала Люборацька. Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна — чого, а чогось страшно, що й не сказати. Довго стояли «родителі», нім вийшов «єго високоблагородіє»; і кашляли і відкашлювались, — все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель — стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як у кота, — здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.
— Здравствуйте! — заговорив він, пишно дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив'язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:
— Мое вам нижайшее почтение! — каже. — І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені.
Те ж зробила і Люборацька.
— Ваш сын первый раз? — пита Люборацької смотритель.
— Так єсть, ваше високоблагородіє, — відказала вона.
— А умеет он читать?
— Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, сама чула-м.
— А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь, — заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.
— Вот это, — каже.
Куди як оторопів Антосьо!… «Господи, — в душі молилась паніматка, — допоможи ж йому!»
Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: блажен муж ко-то-рый не хо-дыш по пуши…
— Того стоило б попушить, кто тебя учил читать! — тукнув смотритель. — А кто он таков? Кто учил тебя читать? — запитав далі.
— Га? — озвавсь Антосьо.
— Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, підхопила мати. — Кажи: татко.
— Татко, — за мамою сказав Антосьо.
— Мій старий сам його вчив, — додала Люборацька.
— А сам-то он где учился?
— Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував; так, коло дому навчився.
—