Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості — сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи — народ учтивий, — куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.
— Що ж, — кажуть, — варт чоловік без пари?
— Та бог в тройці пребуває!
— Та хіба в нас не чотири євангелісти?
— Е! як на руці чотири пальці, то каліка: треба щоб пять було.
— Шість день бог творив світ.
— А в сьомий почив од всіх діл своїх.
— Та не так-бо, — каже Люборацька, — а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.
— Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу добре! — заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.
Поставили й «сьомий стовп»… А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.
— Пора мені додому, — каже гість.
— Та ще по чарочці! — заговорив о. Гервасій.
— По одній, — додала його паніматка, — щоб знаєте… А! — додала, — хай нашим ворогам тяжко! — і держачи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а панотці підтягати:
Зажурилися вороги,
Що ми стали пити;
Заболіли їх животи,
Чим будем платити…
А ми тут, вони там,
Тр асця їх животам…
Та й заговорила, дивлячись на чарку:
— Пройшла єси вогонь і мідні труби, і пляшки й келишки; всюди їздила, то піди ще й пішки!
І випила, скривилась, зморщилась, налила для гости і дає:
— Проше, вашеці!
Взяв він і приглядається, а Люборацька співа, в долоні припліскуючи:
А випийте ж, кумцю!
Там горілочка смачна.
І за нас, і за вас,
І за тую неньку стареньку,
Що навчила нас, нас,
Хороше ходити, горілочку пити.
Останні слова вже притоптувала.
— Та «кумцьо» таки не випив.
— Чи п'єте ж?
— Попо-попождіть! попождіть, мамуню! Зараз — і заляг, рукою вимахуючи: — До-сто-йно єсть я-ко воістину…
О. Гервасій за ним, а паніматка й собі… Далі поставив гість чарку і вдарив поклона, а за ним і всі. Співають та б'ють поклони, а на дворі вже сірий день.
— Пора їхать! Пора! — каже гість, як проспівали і сльози обтерли.
— Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку! — просить паніматка.
— Ні вже! бувайте здорові!
— Та сядьте-бо, щоб старости сідали! Та ще вишнівочки…
— Ні, спасибі!
— Ну, дулівки…
— Спасибі! Поїду.
— То сибіряку, або слив'янки, або яблунівки…
— За все, за все спасибі! Поїду — і поплентавсь на двір казать коні запрягати.
Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викочувалось.