— А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькі городи? Може, Бог допоможе нам хоч мало-мало визволити з неволі братів наших?
Якщо рада одностайно рішала йти Війську Запорозькому у похід, то все життя січове відразу одмінялося. У Великому Лузі цюкали сокири та тріщали дерева, а берегом біля Січі у котлах кипів дьоготь, вкриваючи й річку, й Січ пахучим димом… То Військо Запорозьке лагодило до походу військові чайки та конопатило їх. Тоді вже у Січі неможливо було побачити, щоб хто-небудь пиячив. Кошовий отаман, коли б здибав такого гулящого, то добре одчухрав би чубуком своєї люльки або тим, що трапилося б у руці, а коли б той ще сперечався або змагався, то й до гармати звелів би прикути неслуха без сорочки, щоб погодував своїм тілом комарів.
У XVI та XVII віках мало хто з запорожців доживав до старості — всі полягали в боях або гинули під час походів, коли ж траплялися такі, що їх минала ворожа куля й шабля, так такий козак, почувши вже неміч, несподівано зникав з Січі невідомо куди. Здебільшого такі похилі запорожці йшли у захисні кутки запорозьких земель і де-небудь у байраках, між дубами та скелями, обробляли собі печери, робили криниці й жили там, розводячи бджіл та спасаючи свої душі у пості та молінні.
Інші підстаркуваті запорожці йшли доживати віку у монастирі, а перед тим, якщо мали гроші, то зчиняли на Січі й по дорозі до монастиря страшенну гульню. Кого здибає було такий «прощальник» по дорозі, зараз же частує, а проходячи повз містечка, купує по базарах всякі гостинці і розкидає дітям; а то ще найме, бувало, музиків та танцює, аж поки наблизиться до монастирської брами, та тоді вже зразу схаменеться і що лишилося у нього, віддає на монастир.
Монастирі, церкви й освіта
Найбільше йшли запорожці у монастирі Самарський, Мотронинський, Межигірський та Братський. Самарський монастир заснували двоє запорожців біля року 1576, себто за часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і в наші часи у лісі за дві версти од запорозького города Самари, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир був у лісах Чернігівщини, Межигірський — біля Дніпра, недалеко Києва, а Братський — у самому Києві, на Подолі.
На Запорожжі, в останні його часи, опріч січової церкви, були ще церкви й по паланках. Монастирі та церкви мали на Запорожжі велике значення, бо вони не тільки задовольняли духовні потреби запорожців, але разом з тим були осередками освіти й допомоги калікам та недужим. При всіх церквах Запорожжя були школи й шпиталі. Освіту по школах давало дітям біле духовенство: у січовій же церкві та по монастирях ієромонахи з різних монастирів та Києво-Печерської лаври.
У січовій школі вчилися не самі тільки діти (молодики та приймаки), але часом і дорослі запорожці, серед яких значна кількість була добре грамотна.
За шпиталями при церквах так само доглядало духовенство. Взагалі вплив