Сагайдачний. Андрій Чайковський. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Андрій Чайковський
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на голові, з ріденькою борідкою. Марко присягався у своїй неповинності, оправдувався тим, що не було йому ніякої причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро і інші товариші. Не помогло нічого. Дияконові дали віру, а Марка по тодішньому звичаю порішено покарати різками.

      Нічого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усміхнувся злобно і сказав:

      — Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голій лаві тебе не покладуть, килимами підстелять. Це тобі належиться.

      Присуд виконали зараз і вибили Марка болючо різками.

      Та ще більше боліло його те, що потерпів невинно, що така кара приключилася йому в бурсі перший раз, хоч тут не жалували іншим березової кашки. Його боліло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпів з ним його побратим Петро. Він аж плакав з лютості, та нічого було робити. В часі екзекуції Петро закусив губи до крові і затискав кулаки. А опісля взяв зомлілого від болю Марка, мов малу дитину, і поніс на лежанку. Він обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'яті. Щойно по екзекуції дали ректорові знати, що виновника знайдено і покарано.

      Ректор був з того невдоволений і сказав відразу:

      — Ви помилилися. Того Жмайло не міг зробити. Як ви сміли робити суд без мене?

      — Бо то була справа вашої милості.

      Смотрицький каже:

      — Бідний хлопець, я знаю, що він не винен.

      Марко перележав цілу ніч у гарячці, а Петро не лишав його ані хвилі самого. Піклувався ним, як малою дитиною. Від того часу Марко не приймав ніякої поживи. Поклав собі вмерти голодною смертю.

      — Не варто жити на світі, де живуть такі злобні люде, що на неправду хрест цілують.

      — А то б то ти зробив потіху рудому діяконові, коли б справді помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови ті дурні замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу і махнемо на Запорожжя. Аж тепер мені ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь із кривоприсяжником, щоб він і під землю сховався.

      Тими словами уговорив Петро Марка. У нього віджила охота до життя і почув вовчий голод.

      — Спасибі тобі, Петре, що ти мене врозумив, справді воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?

      Петро пильнував хворого і не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.

      — Кроком відсіля не рушуся, поки Марко не подужає.

      — То непослух! — говорили вчителі. — Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.

      На те не хотів ніяким чином згодитися ректор:

      — Ви з глуздів збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в біді, а ви його карати хочете, ще, може, й різками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олію до вогню, бо хлопці збунтуються,