— Ми князеві обов'язані…
— Князь не вічний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.
— Правда, Наливайко не повинен був іти з князем проти своїх.
— А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собі розбишака, за якого його княжі слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачі язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина іншими очима, як перше.
— Гончий пес, та й годі, або обласкавлений вовк, що на панський приказ своїх братів розриває.
— Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозі милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повітальних віршів, а коли би був хто інший за мене це зробив, я був би не в силі їх виголосити. Мені б кожне слово в горлі заков'язло.
Від тої хвилі Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемінилося. Він відразу став по стороні тих угнетених, покривджених від панів-дуків. Молода уява творила нові виднокруги. Він став міркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситні і яку тому раду дати. Петро став ще більше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засіло йому в голові: чого отець Дем'ян дозволив своєму братові на таке грішне діло? Певно, що воно сталося без його відома і дозволу?
Його душу мучили сумніви. Може, він помиляється, може, так мусить бути? Він своїми думками грішить проти князя, свого добродія.
Таких сумнівів не міг йому розігнати Марко. Той був м'якшої вдачі. Критично не вмів на світ дивитися, брав річ так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмів міркувати.
Серед таких обставин пережили кульчичане кілька літ. Перейшли всі науки, що їх вчено в Острозькій академії. Їх зачали помалу вживати до літературних праць в острозькому кружку вчених. Ті праці оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дістав Петро значну нагороду від князя.
А в тім часі скінчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його підступом заманили під Черкаси в засідку й вбили.
Про таку неславну смерть Косинського довідалися в бурсі згодом. Це їх дуже збентежило. Із того їх побут у Острозі став ще скучнішим. Хіба ж так жити ціле життя, поза княжі посілості світу божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць і братись до плуга? Нащо ж їм було такої науки, знання латини і греки? От добре було би поговорити з дідусем Грицьком, та Господь знає, чи він ще живий. Давно, давно не було ніякої вістки про нього, ні про рідну сторону.
Стати на розстайній дорозі й не знати, в котрий бік повернутися, — це дуже людину дратує й відбирає охоту до всякої праці.