не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько… Аж ось – недовго: зiрочка покотилась… далi друга… третя – i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от вiд їх слiзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестiла у аерi – i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам… От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, – що настає вп'ять божий день i вони будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко знесе, – з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать як соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистiв, затрiщав… то стихне, нiби пошепче своїй самочцi, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок… а як промеж того ще й носичками поцiлуються… тут вiн уже й не стямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запирається… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело!
