Дід Оникій був дуже убогий чоловік. Він був бездітний і прийняв собі маленьку дівчинку за приймачку. Баба його була стара та слабовита і все нездужала. Приймачка вже стала дівкою й хазяйнувала в убогій Оникійовій хаті. Оникій пасічникував то в панів, то в свого священика, то в посесорів, то в сільських хазяїнів, котрі держали чималі пасіки, і пасічникуванням заробляв собі хліб та харчував свою бабу й приймачку. Трапилось так, що того літа ніхто не запросив діда Оникія за пасічника. Дід сподівався, що Грицай найме його на літо за пасічника, бо сам розпився й розледащів. Але Грицай не найняв його й думав сам пасічникувать. Оникій був сердитий на Грицая, і тепер, коли вийшов рій, Оникій не кинувся збирать роя, стояв осторонь і навіть не поворухнувся, щоб стать старому і вже п’яному Грицаєві до помочі.
Рій покрутився, пограв над левадою й незабаром сів на груші, та ще й височенько. Гілка груші аж увігнулась під здоровим важким кетягом бджіл. Дід Грицай приставив до груші драбину й поліз вгору. Баба Оришка зав’язала з одного боку хусткою улик без дна й подала його дідові на драбину. Дід Грицай, хоч був вже п’яненький, але потрапив струсить роя в улик. Кетяг бджіл впав у вулик і разом здорово задзижчав, неначе хто вдарив па цимбалах. Дід подав бабі улик.
— Бери ж, Оришко, улика, та помаленьку та потихеньку! Постав отам під сливою, доки я злізу, — сказав дід Грицай.
Баба Оришка, вже добре п’яненька, не напнула навіть на голову мішка з ситечком проти очей і в голим лицем полізла по драбині. Вона насилу налапала улик, що дід сунув по драбині, і взяла його за дно. Але улик спорснув а драбини, вискочив з бабиних дрижачих рук і впав на другий улик, що стояв під грушею. Той улик перекинувся. Бджоли, перелякані й роздратовані, загули й неначе зашкварчали, як вишкварки на сковороді, а потім висипались з улика та й кинулись на бабу.
Баба Оришка побачила, що непереливки, скочила а драбини і кинулась бігти через леваду. Бджоли кинулись за нею навздогінці, злі-презлющі, роздратовані потом та горілкою, котрою тхнуло од баби. Бджоли падали на бабу, кидались, як злі собаки, неначе хто обсипав бабу грудочками та дрібними камінцями, хапаючи грудочки жменями й пригорщами. Бджоли дзижчали та кусали бабу і в потилицю, і в руки, і в лице, і в спину. Дід Оникій бачив усе це лихо, стояв і тільки осміхався.
— Ой боже мій! Ой рятуйте! — кричала баба Оришка і бігла через леваду так прудко, неначе коза.
— Впади ниць у траву! — крикнув дід Оникій осміхаючись. Баба Оришка впала ниць в траву. Бджоли кинулись на бабині голі ноти й тнули її в литки. Оришка догадалась, підтягла ноги і сховала їх під спідницю, а лицем припала до землі, в траву. Бджоли вилися над бабою, неначе густа чорна хмара. П’яненькі баби та діди тільки очі повитріщали та дивились на бабу й на хмару бджіл. Оникій стояв і вусом не моргнув. Дід Грицай сидів на драбині, на груші і тільки мовчки дивився зверху на свою бабу, неначе вкриту бджолами.
Роздратовані бджоли, неначе скажені, миготіли на гарячому сонці в пасіці й над левадою. Вони зачули піт і горілчаний дух під грушами і кинулись на Грицаєвих гостей. Незабаром неначе хтось з-за куща кинув бджолою, як грудочкою, з усієї