Дмитро Мотуз сів поруч з дідом. Дід подав йому руку. Старий пасічник Оникій перебив їм руки.
— Кінець і ділу вінець! — сказав веселий дід Грицай.
— На тім тижні принесу дідові гроші, — обізвався Мотуз, але в його в очах все світилась якась думка, неначе його очі трохи захмарило. Розсудливий, поміркований та обережний зроду, він все думав, коли б часом з цього вигідного діла не вийшов якийсь невигідний для його кінець. «Грицай хоч старий, але ще кремезний, здоровий дідуган; може, житиме довго й дуже довго; мені доведеться з половини орати й засівать його поле бог зна до якого часу. А триста карбованців треба дати дідові заразом, та ще й зараз. Ой, коли б часом не програти в цьому ділі! Дід хитрий: певно, хоче вихитрувать в мене з кишені багато грошей, щоб було за що пити та гулять… Ой, коли б не програть! А поля треба, бо синів багато. А на дідовому полі хліб родить без вигнойки: земля ще не виснажилась».
Такі думки все ворушились в Мотузовій голові, надокучали йому, як мухи в спасівку. Дід Грицай частував Мотуза, але йому не йшла на думку ні перцівка, ні наливка. Він тільки пригублював чарку і вертав недопиту дідові.
Мотузиха, висока, довгообраза, чорнява й весела, раділа за двох: за себе й за свого чоловіка.
— Вже, бабо Оришко, я вас догляну на старості літ. Борони боже, занедужаєте, то я навідуватимусь до вас що божого дня, і спечу вам, і зварю, і обперу вас. Я вже вас не покину без догляду і допомагатиму вам у роботі чи в хаті, чи на городі, — говорила Мотузиха до баби Оришки, і її карі очі неначе хотіли вскочити в бабині сірі п’яні баньки.
— І спасибі тобі, Варко, і прости бі тобі! Я вже покладаюсь на тебе, як на кам’яну гору. Був у мене син добрий, робочий, та господь прийняв його до себе, а невістка — вітрогонка: ще, може, в чоловіка й ноги не захололи, а вона — заміж! От такі тепер на світі невістки! Ох боже наш! — зітхнула на ввесь садок баба Оришка й випила чарку наливочки до дна.
— Такі вони, серце Оришко, тепер усі оті невістки, — заговорили п’яненькі баби разом, — невістки не дочки; невістка — чужа дитина, а не рідна. Ох господи наш милосердний! — почали зітхати баби, і тими зітханнями сповнились усі гілки й усе листя на старих грушах, неначе їх обсіли якісь горобці, котрим прийшла охота не цвірінькать, а зітхать.
— Та й дочки тепер стали незгірше невісток, — обізвалась одна баба сусіда, — як почну навчати свою дочку, то вона як розприндиться, то три дні не говоре до мене й не дивиться мені в очі. Ходить по хаті, та сопе, та важким духом дише на мене. Ой боже наш, боже наш! Гірко жити старим при дітях, а вмирати не хочеться.
— А горілочку пить хочеться! — обізвався дід Грицай. — Оце тільки й нашого добра на старості літі — а то все… Ет! Земля і попіл… О! вже й перцівки нема в пляшці. А побіжи лишень, стара, та наточи з барильця горілки.
Стара подибала в хату й винесла здорову зелену пляшку, повну горілки. Знов пішла чарка кругом. Баби й