І свіжий, як здоров’я, майський вітрець, що повівав в вікна, і аромати бузку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, й пісня – все ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть в веселої старої Зої Полікарпівни, розвеселило її й нагадало за давні літа молоді на берегах синього південного моря.
Задзеленькав дзвоник. Двері в гостинній рипнули. Усі замовкли.
– Хтось прийшов. Це, мабуть, ваші грекоси вже збираються до вас, – сказала до матері Надя.
Увійшла горнична й сказала Зої, що прийшов якийсь панич.
– Який же це панич? – спитала Надя в горничної.
– Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна, – казала горнична.
Надя стривожилась і опустила очі. В гостинну увійшов Аристид Селаброс.
– А не в добрий час прийшов гість! – сказала Зоя Полікарпівна. – Так мені весело з вами; я саме розспівалась, а тут на тобі гостя!
– Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та пшеницю, – сказала Надя.
– Вийди ж і ти, Надю, – сказала мати.
– Ізроду не вийду! Од ваших греків тільки й чуєш, почому пуд пшениці та тютюну, почому кіло кукурудзи. Нецікава задля мене розмова, – сказала Надя.
– Зоє Полікарпівно! Як будуть сьогодні говорити за овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цікавіша тема, – обізвалась Саня.
– О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кізочко, моє біле ягня! ти кіпрський виноград, – говорила Зоя до Сані.
– А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? – сказала Саня.
– Ой ні! ти кіпрське вино, – говорила Зоя свої смирнські порівняння і пішла в світлицю.
Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки й прислухувалася, що говорилось в світлиці.
«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось інший? – думала вона… – Горнична сказала, що дуже гарний… певно, він. Коли б він», – майнула в неї думка, і їй забажалось побачити ті горді, пишні очі, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неї почало тривожитись. В гостинній крізь двері було чуть дзвінкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькій. Слова не долітали виразно, але баритон лився в розмові то голосніше, то тихіше, неначе пісню співав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.
«Який чудовий голос! – йшла думка в Наді. – М’який, як оксамит, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордовитої постаті, до його суворих очей не пристає ласкавий м’який голос. Ні, це не він…»
І Наді чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого їй несподівано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сиділа, задумавшись.
– Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твої думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» – сміялась з неї Саня.
Надя ледве вдержала легке зітхання: її дума неначе залинула в якийсь інший