— Та що ти собi думаєш? Ах ти, голяк! Iще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!
Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи, пiшов з хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся.
— Ти тоже не очинь! — крикнув вiн, повернувшись до Сучка. — Смiєш ти салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать менi на тебе й на твою дочку!
— Вон! Пошов во-он! — аж затупотiв ногами Сучок, але Роман уже був у дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так їм погордовано; злiсть за цю зневагу й за те, що нiзвiдки вiн не бачив помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок! Життя за їми нема, способу нiякого нема! Так би їх усiх!.. Не знає й сам, що вiн зробив би їм, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всi, всi цi проклятi мужлаї!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер здавалися Романовi!
Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому.
Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком.
— А я тебе дожидався, брате, — сказав Зiнько.
— А що? — спитавсь нехотя Роман.
— Хотiв щось тобi сказати.
— Кажи! — промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом.
— Бач, Романе, що я думаю, — заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього. — Почались у нас у сiм'ї сварки… А дедалi, то ще й дужчi будуть. Тобi недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й оддiлив, якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся батько.
— А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш?
— А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли сам погано робиш: своїми гордуєш, кудись у пани пнешся… З того доброго нiчого не буде.
— Понiмаєш ти там!
— Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобi ще нiякої нема, може, й довго не буде; оддiляти тебе батько не хоче. Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз сварка?
— Пущай мене не зачiпають!
— Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось робити, не можна дурно хлiб їсти. I Денисовi кривдно: вiн же робить. Уже от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти, Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботi… поки знайдеш собi службу. А там батько, бачивши, що ти шануєшся, i оддiлить тебе… Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що вони й не знатимуть, — аби щоб сварки не було.
Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в сiм'ї. Нiчого не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi жити не можна. Вiн одказав Зiньковi:
— Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть.
— Чудний ти! А тепер iз тебе люди не смiються? Та все село вже тебе взяло на глузи. Чого ж ти тепер не боїшся того смiху, а тодi його тобi страшно? А я тобi так скажу: тепер з тебе смiються i дурнi й розумнi, а тодi коли