Жiнки заголосили, дiти закричали i вчепились за матiр, батько кинувся вiдтягати Романа, але нiчого не мiг iзробити: розсатанiвши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався вiдiрвати його руку вiд своєї шиї.
В цю мить увiйшов у хату Зiнько. Побачивши лихо, кинувся вiн до Романа i штовхнув його з усiєї сили. З несподiванки той упав набiк, i Зiнько вiдтяг його далi.
— Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно? — скрикнув вiн.
Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.
— Нехай не в’язне!.. — хрипко, крiзь зуби сказав вiн.
Денис, стогнучи, встав i сiв на лавi. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати.
Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i ховався з цим на селi. Вiн справдi служив «при палатi», хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова. Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика сторiя, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив? Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А тепер он як тут жити!
Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки. Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля лавки жидок мав хатку i пускав туди людей, — так, нiби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.
— Чудний ти, Романе Пилиповичу! — вiдказав йому писар. — Як отак тобi колотиться з їми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як хотiтимеш, так i житимеш.
Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.
Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi, — засуненi. Вилаявся i пiшов спати в повiтку.
Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого — ждав, поки сам озветься.
— Знаєте що, тату? — почав Роман. — Как так нам жить, дак ви лучче оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.
Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався:
— А що ж ти з своєю часткою робитимеш?
— То вже моє дiло, — шо схочу, то