Цього Зiнько не знав. Але вiн певний був, що це можна знати i що десь хтось його знає. Де й хто? Може, його знають пани, великi генерали? Може, вченi люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: i як у бога треба вiрити, i як по закону треба робити, i як та з чого що сталося на свiтi – все! Чому ж би не було там про те, як завести лiпший лад на селi?
До панiв, великих генералiв не можна Зiньковi доступиться, хоч, мабуть, вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей – не про панiв, а таки про справдi вчених людей – Зiнько тiльки чув, що вони є, але зроду нi одного не бачив, не зна, й якi вони i де їх шукати. Лишаються хiба книжки.
Багато про все це Зiнько думав. Ще змалечку вiн не такий удався, як усi: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсiгди, що наказувано, тiльки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючi… Як вони лiтають? Через що вони лiтають? А якби чоловiк собi крила приробив, то лiтав би? Мабуть, нi, бо якби можна було, то давно б уже всi люди поробили собi крила та й лiтали б, – це ж краще, нiж ходити або їздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумнiшi за пташок, то, певне, колись вигадають так, що й лiтатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можна було б долинути та й подивитись, що там є… на бога й на янголiв глянути. Еге-ге! Тепер вiн знає, чого люди не можуть лiтати: бо якби могли, то й кожен грiшний чоловiк замiсто пекла залiтав би в рай та й надокучав би боговi. Тим-то бог так i зробив. Хоч воно й не по правдi, бо й мiж пташками не всi ж праведнi, а є й грiшнi. Он шулiка – кожну пташку роздирає. А, може ж, йому то вiд бога звелено, щоб пташки їсти? Так, як людям можна їсти вiвцi, воли, кури… Як чудно на свiтi – одне одного їсть: вiвця їсть траву, а чоловiк та вовк вiвцю; пташка їсть комашок, а шулiка та чоловiк їсть пташок; риба їсть червакiв, а чоловiк рибу… Штука! Чоловiк усе їсть, тiльки його нiхто не їсть! Хiба нiхто? А вовк та ведмiдь як пiймає, то й з'їсть, коли чоловiк його не вб'є. Он як: одне одного їсть, одне одного їсть!.. А це погано, бо воно болить, як рiзати або вбивати. Чому б не було так на свiтi, щоб нiхто нiкого не їв, а їли або хлiб, або садовину, або городину, або траву…
Ха-ха-ха! Це б тодi люди паслись, як телята!..
Ой-ой-ой! А де ж це телята?
Гляне, аж вони давно в шкодi. Бiжить Зiнько завертати… Побачить сторож або хазяїн, та таких духопелiв йому надає… Бувало так, що й займано, то Зiньковому батьковi доводилось платити за спаш. Батько гримав, а Денис i бив за це…
Зрiс трохи Зiнько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в їх тодi ще не було, так Зiнько з свого заробiтку дяковi платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати вiн i сам трохи привчився: купив собi пропис у городi та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читає краще. Вiн уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангелiє найбiльше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справдi свята, бо написано, як по правдi жити, людей не кривдячи. А з несвятих книжок найбiльше йому до смаку припало двi. Одного разу вiн був у городi на базарi i купив там двi старенькi, в поганеньких