Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде. Здобудеш – щасливий будеш, не здобудеш – знидiєш або згинеш.
Зiнько почав думати, чи сам вiн завсiгди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по однiй подiї. Почав з найближчих, що трапились сьогоднi, вчора, i йшов далi, далi, пiрнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. I потроху забув, з чого почав думати, самi згадки опанували його цiлком, i минуле стало перед їм, як намальоване, як живе.
Почув у своїй душi бiль, згадавши про те, про що нiколи не мiг спокiйно згадувати, хоч по тому минуло вже кiлька рокiв.
Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупi з товаришами-коноводами своє село, забираючи в людей конi, i врештi пiдпалив у Зiнькового сусiди Струка клуню, щоб народ збiгся на пожежу, а його товаришам-коноводам вiльно було тим часом брати конi. Його пiймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб вiн виказав товаришiв. Вiн не виказав нiкого, витерпiв, був довго хворий од мордування, а тодi, засуджений, пiшов на Сибiр. Суджено й тих, хто його пiк, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досi стоїть перед Зiньком, як живе: i цей попечений, змордований брат, i другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допомiг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..
Якби вiн не гнався так за тiєю копiйкою, не сварився б iз Романом, лагiдненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, i не було нiчого. А то жадоба така несита: все б зажер собi, – от i давай випихати Романа, щоб бiльше батькiвщини припало… Зненавидiв його так, що примiв би – в ложцi води втопив би!.. I таки й утопив…
Скiльки горя було тодi в сiм'ї! Батько занедужав тяжко i вже нiколи не видужав зовсiм – за рiк умер з великого болю, з несвiтського сорома… Мати й досi плаче.
Не мiг батько пiсля того Дениса бачити. Вигнав його вiд себе, не дав, а кинув, як собацi, його частку – усе, що той схотiв, – i з того часу не хотiв i чути за його, i не згадував нiколи. З тим i вмер. Зостався Зiнько хазяйнувати вдвох iз матiр'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарiкала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зiнько наймав наймичку, та наймичка не господиня, i треба Зiньковi женитися.
А вiн не хотiв. Бо не знаходив собi пари. Вiдколи парубкував, тiльки одна дiвчина й припала йому була трохи до вподоби – то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина, тиха, боязка i нiжно гарна. Та її звiв Роман, покинув з дитиною… Зiнько таки хотiв її взяти, та вона, поховавши дитину, втекла вiд його… згодом умерла тяжкою смертю – так, що Зiнько тодi й не знав… Вiн не знає навiть, де її могилка. Але згадка про неї жила в його серцi i не давала змоги думати про одруження.
Та минув час, затих бiль… Одружився Зiнько, i тепер є старiй матерi вiдпочинок. I Зiньковi добре. Було б зовсiм добре, якби не одно: якби не тi думки!..
Думки посiдали Зiнька, не давали йому впокою, гнiтили йому серце, розсаджували голову. I не мiг вiн їм дати ладу, хоч усi вони крутилися коло одного. От так, як у тiй пiснi спiвається:
Нема в свiтi правди,