Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

вельможного шляхетства... Магнатам же — байдуже!.. У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи — не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Українi, скрiзь — скiльки оком зглянь — од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам було — байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»... То було в пана в дворi — i ситий вiн, i п’яний; а тепер — не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошує у Парижi, в Римi, в Баденi... що ж було робити тим голодним ротам, котрi призвичаєнi до гулянок, до сваволi, а не до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузi» сипнули по всiх усюдах... поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєткiв, а деякi побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистрої Стирi аж до самої холодної Неви... Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок!

      Не вспiли пiщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Пiски, — та ще й не сам, а з якимсь жидком — обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом — мов пришитий до генеральських хвостикiв...

      Генерал прочумав пiщан перший.

      — Тепер уже ви не козаки, — сказав вiн, зiбравши громаду. — Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски...

      — Як це? що це? з якої це речi??. — загула громада, як гуде море перед бурею.

      Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.

      — То це, — каже, — так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

      Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами... Люди поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона...

      А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:

      — А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже — радьте тепер!

      Селяни, як жуки, загули... «Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!»

      Генерал не витерпiв.

      — Молчать! — закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирiн пiд шарпанину десь дiвся...

      А генерал, мов по командi, викрикує:

      — Земля моя!.. i ви мої!.. i все моє!!.

      — Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому зсередини. Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам — i тiльки курява встала...

      Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша:

      —