— Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чудний собi. А тепер, кажете, зажив? От i добре!
Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з своїми в Пiски.
Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi їх не труднацiя була купити: козаки, почувши за кубанськi пустошi, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем. За все те щось пiвтори сотнi, чи що.
Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на корх потовщав. I люди заговорили в селi: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогшi. Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда.
Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав їм ману в вiчi. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам i там!.. Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн — таке плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, постерiгши вiдразу такi баляси, по своїй жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його, пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»
Оже Грицько, хвастаючи своею бувалiстю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жiнчине, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою, — засилав вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сiллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав.
— Ще моя дочка небагато хлiба переїла, сидячи дома, — одказав Лоза старостам.
Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих, присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, — та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм’ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч i в своїй хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго вiя мiркував собi, перебирав у думцi всiх дiвчат на селi, — та сам незчувся: як i коли закохався в сусiдчину наймичку — веселу, моторну й робочу дiвчину, хоч i невелику красулю.
Христя — так її звали — зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi, iцо можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги, бачить: скiльки не роби на дядька, нiчого собi не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм’єю — з дочками, сиротами-онуками,