— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справдi й повернулась до його спиною.
Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, — та все-таки заглядав в вiчi.
— А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вiнком по головi й по виду бити.
«Бий, — думає Чiпка, — бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!»
Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:
— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попiд лiктями свої бiлi руки, — сама вже послала йому бiсики очима...
Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, — так вiн кинувся на неї; мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.
— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дiвчина, пручаючись. Вiн її ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...
Тодi вiн випустив.
— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носi! — каже вiн, скривившись.
— А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. — каже вона. А в самої очi — так i смiються, так i грають!
— Дурна ти... хiба що?
— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.
— Не одкусив же, — смiється Чiпка.
— Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала.
— Якби подужала.
— Тодi б побачив...
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн — на неї. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неї виплило в своїй пишнiй красi й обдало їх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи догори свої похиленi колоски.
Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з його очима та, спустивши вниз довгi й густi вiї, запитала :
— Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
— Нiколи було, — не признається Чiпка, а сам собi подумав: чому я її не зустрiчав тут?
— Що ж ти робив? — вона йому.
— Коло хазяйства...
— А в тебе земля ще де є?
— Нi, нема.
— А хата є?
— Є.
— А батько та мати? брати та сестри?
— Одна мати.
— Де ж ти живеш?
— У Пiсках. А ти де?
— Тобi навiщо?
— А ти ж мене питала...
— Нащо ж ти розказував?
— Скажи хоч: як тебе зовуть?
— Так, як хлiб жують...
— Чия ти?
— Батькова та материна...
— Чудна ти!
Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер своє лице обома руками пiд щоки та пильно-пильно дивився на неї.
— Чи ти справдi налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витрiщив очi?
— Бо хороша дуже...
Вона осмiхнулася, навела на його свої чорнi очi — гладила ними, вабила...
— Iди вже собi додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть