Женя засяяв посмішкою і насмілився на останнє запитання:
– Борисе Миколайовичу, а вам подобається, що про вас ходить багато чуток? Розкажіть про концерн і вашу роль у його діяльності.
Шевченко і тут не зніяковів. він стримано посміхнувся і кивнув: розумію, мовляв… Але вольове підборіддя при цьому окреслилося ще виразніше. Доглянуті руки його, як і раніше, спокійно лежали на столі.
– Я не є власником концерну. Його створили кілька юридичних осіб. Одна з них – акціонерне товариство, в якому мені належить сорокавідсотковий пакет. Де-факто я отримую п’ять-шість відсотків прибутку від діяльності концерну.
Женя вичерпався. Тепер можна було вмикати диктофон і записувати новину, яку збирався повідомити Шевченко.
Полягала вона в тому, що лідери кількох українських, здебільшого не дуже помітних партій за півроку до парламентських виборів задекларували свій намір створити єдиний політичний бренд. У спільній заяві їхні лідери проголосили курс на розвиток потужного економічного потенціалу регіонів і соціальний захист. Вони також заявили про своє бажання посилити центристський спектр політичних сил.
– Я не ставлю за мету задовольнити при цьому якісь лідерські амбіції, – зауважив Борис Миколайович. – Ми об’єдналися за принципами. Поки що політичні партії центристської орієнтації створювались або для обслуговування певних елітних інтересів, або для представництва у Києві. Я не виключаю ситуації, за якої висунення конкретного лідера зробить неможливим діалог з цілою низкою партій.
У співрозмовникові відчувався інтелект, і про жодні честолюбні наміри Бориса, як на Женін погляд, нітрохи не йшлося. Це ж тільки плюс, якщо депутатська група, очолювана Шевченком, дала притулок політичним паріям, котрі потерпали через неприйняття парламентом їхнього вільнодумства. Їй вдалось увібрати в себе й частину представників лівоцентристського крила, в чиїх заявах, здається, найбільше здорового глузду, і найбільш демократично налаштованих симпатиків правого. Майже половина членів цієї депутатської групи зберігала